❦ Розділ 9. Елара

Ранок почався з того, що Олівія оголосила війну куртці.

Елара стояла в коридорі з чашкою кави, яку встигла зробити, але не встигла випити, і дивилася, як її донька сидить на маленькому пуфику біля дверей, схрестивши руки на грудях із такою серйозністю, ніби питання верхнього одягу щойно стало політичним конфліктом міжнародного масштабу.

— Я її не вдягну, — сказала Олівія.

— Вдягнеш.

— Ні.

— На вулиці холодно.

— Це дорослі придумали.

Елара повільно кліпнула.

— Що саме? Холод?

— Куртки. Холод просто є, а дорослі придумали куртки, щоб дітям було незручно рухатися.

Амелія, яка саме стояла біля кухонного проходу з контейнером для садочка в руках, опустила погляд униз, але Елара помітила, як у неї здригнулися губи. Останніми днями няня все частіше намагалася не сміятися в присутності Олівії, бо та сприймала сміх як виклик власному авторитету.

— Дуже цікава теорія, — сказала Елара, ставлячи каву на тумбу. — Але куртку все одно потрібно вдягнути.

Олівія подивилася на неї з підозрою.

— Ти так кажеш, бо ти теж доросла.

— Саме тому я знаю, що застуда не найприємніше, що буває.

— А якщо я домовлюся з нею?

— З застудою? І що ти їй запропонуєш?

Олівія задумалася. Її маленькі брови зійшлися на переніссі, а пальці почали крутити шнурок на рюкзаку. Вона завжди так робила, коли справді намагалася вигадати переконливий аргумент.

— Я запропоную їй прийти до когось іншого.

— Це буде нечесно по відношенню до інших.

— Життя складне, — дуже дорослим тоном сказала Олівія.

Амелія тихо кашлянула в кулак.

Елара не витримала й посміхнулася. Після лікарні вона боялася сміятися надто легко, ніби сміх міг зробити щось погане. Але Олівія мала дивовижну здатність проривати найміцніші захисти не силою, а звичайною дитячою впертістю. Вона могла говорити про куртки, броколі, жирафів і фортеці з такою внутрішньою переконаністю, що світ на кілька хвилин справді ставав простішим.

— Добре, — сказала Елара, присідаючи перед донькою. — Компроміс. Ти вдягаєш куртку до садочка, а коли зайдеш усередину, можеш урочисто її зняти. Це буде твоєю перемогою.

— Перемогою?

— Так. Повісити на гачок і сказати: “Тепер ти не маєш влади наді мною”.

Олівія примружилася.

— Це звучить класно.

— Отож бо.

— Але шапку я не вдягну.

— Треба.

— Мамо.

— Ліві.

Вони кілька секунд дивилися одна на одну. Це була тиха битва характерів, у якій Елара щоразу бачила в доньці те, чого не могла не впізнати. Не лише власну впертість. Щось іще. Якусь темну, горду, природну незламність, що іноді проступала в Олівіїному погляді так раптово, що Еларі ставало важко дихати. Вона намагалася не думати про це. Не вранці. Не перед садочком. Не тоді, коли потрібно було просто вдягнути дитину, підписати документи й встигнути на роботу.

— Якщо я вдягну шапку, — повільно сказала Олівія, — то ввечері ти читаєш мені одразу дві казки.

— Одну.

— Дві.

— Одну й половину другої.

— Казки не можна ділити.

— Тоді одну довгу.

Олівія подумала, потім кивнула з виглядом великодушної правительки, яка погодила мирний договір.

— Добре. Але дуже довгу.

— Домовилися.

Елара взяла куртку, допомогла доньці просунути руки в рукави й автоматично провела долонею по її плечах, розправляючи тканину. Олівія стояла слухняно, але трохи важче сперлася на мамину руку, ніж зазвичай. Ледь помітно. Так, що інша людина, можливо, не звернула б уваги. Але Елара звернула.

— Ти втомилася? — вирвалося в неї раніше, ніж вона встигла зупинити себе.

Олівія одразу підняла на неї очі.

— Мамо.

У цьому одному слові було стільки докору, що Елара мало не здалася винною без суду.

— Вибач, — тихо сказала вона. — Просто питаю.

— Я не бабуся.

— Я пам’ятаю.

— І не стара черепаха.

— Про черепаху я не казала.

— Але могла подумати.

Елара м’яко поправила шапку на її голові.

— Я подумала, що ти моя найрозумніша, найвпертіша й найсміливіша дівчинка.

Олівія трохи пом’якшала, хоча для порядку ще насупилася.

— І не бабуся.

— І не бабуся.

Амелія подала рюкзак, термоконтейнер і маленьку пляшку води.

— Усе взяли. Перекус, кофтинка, змінні шкарпетки, ведмедик…

— Ведмедик сьогодні не йде, — раптом сказала Олівія.

Елара здивовано підняла брови.

— Справді?

Олівія кивнула й подивилася на плюшевого ведмедя, який сидів на тумбі біля ключів.

— Він втомився від садочка. У нього вихідний.

— У ведмедика вихідний, а в мене ні? — спитала Елара.

— Ти доросла. У дорослих вихідні випадково трапляються і дуже рідко.

Амелія вже не стрималася й засміялася.

— Ліві, це дуже точне спостереження.

— Я знаю, — серйозно відповіла Олівія.

На вулиці було прохолодно, і небо над Лондоном мало той нерішучий сірий колір, коли дощ ще не почався, але вже дав зрозуміти, що має намір зіпсувати людям плани. Елара сьогодні сама везла Олівію в садочок. Це був маленький розкішний шматок ранку, який вона вирвала з робочого графіка, посунувши дві наради й передавши ранкову перевірку бару старшому адміністратору. Вона знала, що в клубі без неї впораються. Принаймні годину. Принаймні теоретично.

Олівія йшла поруч, тримаючись за мамину руку, і намагалася наступати тільки на темні плитки тротуару.

— Світлі — це лава, — пояснила вона. — Якщо наступиш, то програєш.

— А якщо я вже наступила?

— Тоді ти трошки підгоріла.

— Дуже оптимістично.

— Не дуже. Тільки трошки.

Елара слухала її й посміхалася. Вона любила ці ранкові вигадки, ці правила, які з’являлися нізвідки й діяли рівно доти, доки Олівія не вигадувала нові. Колись, у Брайтоні, коли Ліві була зовсім маленькою, Елара мріяла про такі прості ранки. Тоді вони здавалися недосяжними. Не щасливими навіть — просто нормальними. Вийти з дому без паніки, не рахувати в голові гроші на автобус, не думати, чи вистачить на суміш, не боятися кожного дзвінка, кожного листа, кожної нової вимоги від життя.