❦ Розділ 8. Адріан

Адріан не любив лікарні.

Не через запах антисептика, хоча він справді був усюди: у коридорах, у приймальні, у повітрі, що здавалося надто чистим і водночас надто важким. Не через білий колір стін, приглушені голоси медсестер чи звук коліщаток каталок по гладкій підлозі. Не через людей у халатах, які говорили спокійно навіть тоді, коли мали справу з чимось складним. Усе це можна було витримати. Усе це було лише декораціями до місця, де люди щодня змушені чекати на слова, які можуть або повернути їм повітря, або забрати його повністю.

Він не любив лікарні, бо там контроль завжди був ілюзією.

У бізнесі можна було натиснути, купити, замінити, звільнити, закрити угоду, підписати іншу, перекинути команду, знайти слабке місце й ударити туди. У лікарнях усе було інакше. Там можна було мати гроші, ім’я, зв’язки, найкращих юристів, доступ до консультантів і все одно сидіти в коридорі, дивитися на зачинені двері кабінету й чекати. Просто чекати. Як усі інші.

Адріану це не подобалося.

Саме тому він приїхав на зустріч у дитячий медичний центр на двадцять хвилин раніше.

Він стояв у холі біля великого вікна, дивився на внутрішній двір із маленькими деревами, лавками й яскравими фігурками тварин, розставленими так, щоб діти могли на мить забути, куди саме вони прийшли. На одній лавці сидів чоловік у сірій толстовці й тримав у руках дитячу куртку, стискаючи її так, ніби це була не річ, а єдине, що втримувало його в реальності. Біля стійки реєстрації жінка тихо сперечалася з адміністраторкою про направлення, намагаючись не підвищувати голос, бо поруч із нею стояла дівчинка в рожевій шапці й розглядала наклейку на власному рукаві. У кутку двоє дітей сиділи на килимі з кубиками, і один із них серйозно пояснював щось другому.

Адріан дивився на все це й почувався недоречно.

Його костюм був занадто темним для цього простору. Його годинник — занадто дорогим. Його мовчання — занадто важким. Навіть охоронець, який залишився біля входу, здавався зайвою тінню в місці, де люди й так мали достатньо тіней у власних очах.

— Ти виглядаєш так, ніби зараз розплачешся, — сказав Ліам поруч.

Адріан навіть не повернув голови.

— Я шкодую, що взяв тебе з собою.

— Ні, не шкодуєш. Без мене ти б стояв тут із таким обличчям, що діти почали б поводитися краще просто з переляку.

— Це могло б бути корисно.

— Ні, це було б травматично. А ми тут, здається, не для того, щоб додавати проблем.

Ліам сьогодні теж був не таким, як завжди. Не зовсім тихим, бо це було проти його природи, але менш різким, менш демонстративно веселим. Він озирнувся на хол, на батьків, на дітей, на стійку реєстрації, і в його погляді вперше за довгий час не було жодної гри.

— Важко, — сказав він тихо.

— Ти ще навіть нічого не бачив.

— Мені достатньо того, що вже побачив.

Адріан глянув на нього.

— Передумав займатися комунікацією?

— Ні. Навпаки. Саме тому й не передумав. Якщо ми дозволимо комусь із PR-команди прийти сюди й побачити лише “зворушливий контент”, я особисто викину його з вікна. Невисоко, звісно. Ми ж у дитячому центрі. Але з принципу.

Адріан ледь помітно посміхнувся. Дуже коротко. Майже непомітно. Та Ліам усе одно помітив і одразу зробив вигляд, що це історична подія.

— О, я бачив.

— Нічого ти не бачив.

— Бачив. Це була майже посмішка. Слабка, крихітна, як паросток у темряві, але я готовий її плекати.

— Ще одне слово — і я скасую твою участь у проєкті.

— Зрозумів. Паросток гине.

До них підійшла жінка в білому халаті й темно-синій сукні під ним. Вона була невисока, з коротким русявим волоссям, зібраним за вухами, і поглядом людини, яка давно навчилася бачити не лише обличчя співрозмовника, а й те, скільки страху той намагається приховати.

— Містер Блеквуд? — запитала вона.

— Так.

— Докторка Мейв Салліван. Я керую відділенням дитячої гематології й координую частину клінічних програм. Дякую, що приїхали особисто.

Вона простягнула руку. Адріан потис її долоню коротко, стримано, але без тієї холодної відстороненості, яку зазвичай залишав для людей, що приходили до нього продавати гарно оформлені ілюзії. У докторки Салліван не було вигляду людини, яка продає ілюзії. Швидше навпаки: вона, схоже, щодня розбирала чужі ілюзії на частини й намагалася залишити людям хоч щось, за що можна триматися.

— Ліам Картер, — представився Ліам. — Комунікації, стратегія і, за потреби, людина, яка говоритиме незручні речі м’якше, ніж він.

Докторка Салліван подивилася на Адріана, потім на Ліама.

— Це корисна роль.

— Я постійно це кажу.

— Він постійно перебільшує, — сказав Адріан.

— Ходімо, — посміхнулася лікарка. — Я покажу вам центр, а потім поговоримо в моєму кабінеті. Попереджу одразу: якщо ви шукаєте красиву історію для презентації, ви її тут не знайдете.

— Я не шукаю красиву історію, — відповів Адріан.

Вона на мить затримала на ньому погляд.

— Добре.

Вони пішли коридором, де на стінах висіли дитячі малюнки: будинки, сонця, ракети, дракони, коти, дивні дерева й кілька дуже войовничих динозаврів. Під кожним малюнком було ім’я й вік. Мія, 5. Еліот, 6. Сем, 8. Ава, 4. Адріан помітив, що деякі аркуші були трохи вицвілі, ніби висіли тут давно. Деякі — зовсім нові, з яскравими плямами фарби, ще не до кінця рівні. Він не запитав, що роблять із малюнками дітей, які більше не повертаються в цей коридор. Не хотів знати. А точніше, не хотів чути відповідь.

— У нас не лише онкологія, — пояснювала докторка Салліван, ідучи попереду. — Але гематологічне відділення зараз одне з найбільш навантажених. Ми працюємо з дітьми після первинної діагностики, з тими, хто проходить хіміотерапію, з тими, кому потрібне генетичне типування, консультації щодо трансплантації, координація з іншими центрами. Проблема не лише в лікуванні. Проблема в самій побудові схеми всього.