❦ Розділ 6. Адріан

Через кілька днів після відкриття клубу Ліам Картер знову зайшов до кабінету Адріана без стуку, впринципі як завжди

Це було настільки в його стилі, що Адріан навіть не підняв очей від документів, які проглядав. У Blackwood Ventures існувала негласна ієрархія так званого "страху" перед його дверима. Молодші аналітики зупинялися біля них так, ніби за дверима сидів не керівник, а щось небезпечне й хиже. Асистенти писали повідомлення за десять хвилин до входу. Юристи заходили лише після підтвердження, що можна прийти. Навіть деякі партнери, люди з великими грошима, статусом і дуже дорогими годинниками, перш ніж постукати, робили коротку заминку перед дверима, ніби збиралися з духом.

Ліам Картер, звісно, вважав стукіт буржуазною умовністю.

— У мене є сьогодні чудовий настрій, а ще я впевнений в одній річі, — заявив він, заходячи всередину з планшетом, папкою й кавою, яку явно брав не собі, бо поставив її на стіл Адріана. — Ти був неправий.

Адріан перегорнув сторінку договору.

— Нічого нового, про це ти фантазуєш кожного дня.

— Ні, цього разу вона підкріплена цифрами, графіками й кількома дуже задоволеними власниками клубу, які після відкриття, здається, готові цілувати землю, по якій ходить їхня керуюча.

Ручка в пальцях Адріана завмерла лише на мить, але цього було достатньо, щоб Ліам помітив. Картер помічав усе, що можна потім використати проти людини в розмові, тості або безсоромній маніпуляції.

— Керуюча? — перепитав Адріан рівно.

— Так. Та сама, яка, судячи з усього, врятувала їх від природного стану будь-якого відкриття, тобто від хаосу, паніки й бажання власників удавати, що вони все контролюють. Деніел говорив про неї хвилин п’ятнадцять. Я вже почав ревнувати, хоча навіть її не знаю.

— Мене не цікавить, кого ти ревнуєш.

— Дарма. Це драматично і захоплююче.

Ліам сів у крісло навпроти, кинув папку на стіл і відкинувся так, ніби саме він був господарем кабінету. Адріан нарешті відклав договір і взяв каву. Вона була чорною, без цукру. Ліам міг бути нестерпним, але іноді пам’ятав корисні речі.

— Якщо ти приніс мені чергову презентацію зі словами “ми маємо зайти першими”, я викличу охорону і заюороню їм в подальшому тебе сюди пускати, — сказав Адріан.

— Твоя охорона мене дуже любить.

— Вона тебе лише терпить, поки не отримали іншого наказу.

— Це майже прояв любові у вашій родині.

Адріан підняв очі.

Ліам посміхнувся, але не відступив. Його посмішка була саме тією — нахабною, живою, упертою, з якою він роками влазив у чужі трагедії, бізнес-проєкти й внутрішні руїни, переконаний, що якщо достатньо довго говорити, то навіть Блеквуди почнуть відповідати на будь-які питання.

— Я підготував звіти, — сказав він уже серйозніше. — І перш ніж ти скажеш “ні”, подивися. Тридцять секунд. Якщо після цього ти все ще захочеш поховати ідею заживо, я дозволю тобі зробити це з твоїм звичним виглядом людини, яка щойно відмовила сонцю в праві сходити.

— Ти дозволиш?

— Я сьогодні щедрий.

Адріан відкрив папку.

Перші кілька сторінок були очікуваними: дані про відкриття, аудиторію, середній чек, заповненість залу, повторні бронювання, запити на приватні заходи. Він переглядав їх швидко, майже байдуже, але вже після третього аркуша зрозумів, що байдужість доведеться вдавати старанніше, значно старанніше. Клуб справді стартував сильніше, ніж мав би. Не просто через шум навколо відкриття, не лише завдяки правильним людям у правильних сукнях і костюмах. Там була система. Невидима для гостей, але очевидна для того, хто знає, куди дивитися.

— Бар перевищив прогноз на двадцять сім відсотків, — сказав Ліам, не чекаючи питання. — VIP-зони закрилися повністю, і вже є бронювання на корпоративні вечори. Але найцікавіше не це.

— Здивуй мене.

— Операційні провали майже відсутні.

Адріан глянув на нього уважніше.

— “Майже” — дуже слабке слово.

— Для першого вечора “майже” — це диво. Затримки по кухні мінімальні, конфлікти з гостями закриті без ескалацій, охорона не світилася зайвий раз, але спрацювала там, де треба. У них навіть скарга через піджак, залитий шампанським, не переросла в скандал.

Адріан промовчав. Йому не потрібно було нагадувати, чий саме піджак постраждав. Ліам, судячи з погляду, дуже хотів це зробити, але мав достатньо інстинкту самозбереження, щоб утриматися.

— Власники думають, що це удача, — продовжив Картер. — Я думаю, що це людина, яка заздалегідь передбачила, де все може піти до біса, і поставила там когось із вогнегасником.

— Або просто хороший запуск.

— Ні. Хороший запуск не виглядає так чисто. Там хтось дуже прискіпливий. І дуже відповідальний, вочевидь.

Адріан перегорнув сторінку. У звіті була коротка примітка про управлінську команду. Власники: Деніел Гарт і Вів’єн Морроу. Операційне управління на керуючій клубом. Ім’я було вказане нижче, але в цю мить телефон Адріана завібрував на столі, і він машинально перевів погляд на екран.

Маркус Грей.

— Вийди, — сказав Адріан.

Ліам одразу змінився. У ньому було багато театральності, але дурнем він не був. Якщо Адріан говорив таким тоном, значить, це не про бізнес-презентацію й не про клуб. Ліам підвівся без жартів, хоча біля дверей усе ж зупинився.

— Це щодо неї?

Адріан не відповів.

Цього вистачило.

Ліам тихо вийшов і зачинив двері.

Адріан прийняв дзвінок.

— Говори.

— По Еларі дещо є, алепоки без підтвердженої адреси, — сказав Маркус. — Але ми значно звузили коло. Після Брайтона є кілька можливих переміщень. Частина даних закрита, частина не збігається з фінансовими слідами, але вона точно якийсь час жила на південному узбережжі. Потім, імовірно, переїхала до Лондона.

Адріан завмер.

Лондон.

Це слово прозвучало занадто просто для того, що зробило з ним. Він стільки років думав про неї як про людину, що може бути де завгодно. В іншій країні. В іншому житті. З іншим чоловіком. З іншим прізвищем. Щаслива, байдужа, далека настільки, що її можна було ненавидіти без ризику випадково зустріти на вулиці.