❦ Розділ 5. Елара

Минуло кілька місяців відтоді, як Елара переступила поріг клубу в свій перший робочий день, і її життя поступово набуло ритму, від якого інша людина, можливо, давно б втомилася. Вона прокидалася раніше за будильник, поки в квартирі було ще дуже тихо, варила каву, переглядала повідомлення від постачальників, перевіряла нічні звіти й складала в голові список справ ще до того, як Олівія виходила на кухню зі своїм ведмедиком під пахвою та сонним обличчям дитини, яка взагалі не розуміла для чого їй так рано прокидатись.

Клуб вимагав від Елари майже всього. У понеділок вона вирішувала питання з баром, бо новий бармен чомусь вважав, що “імпровізація” — це поважна причина не дотримуватися карти коктейлів. У вівторок вона проводила співбесіди, відсіюючи людей, які приходили на роботу в преміальний заклад із виглядом, ніби роблять усім послугу самою своєю присутністю. У середу розбиралася з гостем, який залишив негативний відгук через те, що охорона не дозволила йому пройти без бронювання, хоча він “знає власників”. У четвер приймала поставки, перевіряла накладні, сварилася з флористами через не той відтінок композицій і встигала між цим відповідати Амелії, чи можна Олівії на вечерю млинці, якщо вона “пообіцяла не годувати ними ведмедика”.

П’ятниці й суботи були окремим видом війни. Клуб заповнювався під зав’язку, музика била по стінах до самого ранку, гості хотіли уваги, персонал хотів швидких рішень, власники хотіли стабільного прибутку, а Елара хотіла лише одного — щоб ніхто не помер, не побився, не влаштував скандал у VIP-зоні й не пролив шампанське на когось достатньо важливого, щоб потім довелося вибачатися офіційним листом.

Її поважали. Це сталося не одразу, але сталося. Спершу персонал дивився на неї насторожено: молода жінка, нова керуюча, без гучного прізвища, без показної жорсткості, з рівним голосом і поглядом, який помічав усе. Деякі вирішили, що її можна перевірити. Один офіціант двічі запізнився на зміну, пояснюючи це “складним трафіком”, хоча Елара бачила його сторіс із кав’ярні за десять хвилин до початку роботи. Бармен спробував сперечатися з нею при гостях, і вона так спокійно попросила його зайти до кабінету після зміни, що більше він не сперечався ніколи. Адміністраторка на ресепшені переплутала бронювання двох столиків, майже спричинивши конфлікт між клієнтами, але Елара не кричала. Вона вирішила проблему за п’ять хвилин, а потім посадила дівчину поруч і змусила пройти з нею всю систему бронювань від першого кліку до підтвердження.

— Ви мене звільните? — тихо запитала тоді адміністраторка, стискаючи ручку так сильно, що пальці побіліли.

— Якщо захочу вас звільнити, ви про це дізнаєтеся одразу, повірте на слово, — відповіла Елара, відкриваючи таблицю на екрані. — Зараз я хочу, щоб ви більше не робили цієї помилки. Це різні речі.

Після таких моментів її почали слухати. Не боятися, хоча страх теж іноді був корисним у роботі. Саме слухати. Елара не вимагала неможливого, але якщо вже щось вимагала, то не забувала про це через годину. Вона знала імена офіціантів, пам’ятала, у кого дитина захворіла, хто просив поміняти зміну через навчання, хто боїться працювати з великими VIP-столами, а кому, навпаки, потрібен складніший сектор, бо інакше він починає нудьгувати й робити дурниці.

І все одно вона постійно почувалася винною.

Бо поверталася пізно.

Бо іноді Олівія засинала до того, як вона встигала побажати їй доброї ночі.

Бо Амелія все частіше писала: “Вона питала, чи ви точно прийдете”.

Елара ненавиділа ці повідомлення й водночас була вдячна за них, бо вони повертали її до того, заради чого вона все це робила. Не заради клубу. Не заради похвали Деніела чи Вів’єн. Не заради хорошої зарплати, хоча гроші й досі були для неї не просто папером, а безпекою, дахом, їжею, ліками, можливістю не рахувати монети в аптеці. Вона працювала, бо Олівія заслуговувала на життя, де мама не плаче ночами через порожній рахунок. На життя, де можна просити морозиво й зоопарк не як розкіш, а як звичайну дитячу радість.

І вона таки виконала обіцянку.

У неділю Елара прокинулася від того, що хтось дуже наполегливо сидів поруч із нею на ліжку й дихав їй просто в обличчя. Вона розплющила очі й побачила Олівію, повністю одягнену, з рюкзаком на плечах, плюшевим ведмедиком у руці й таким серйозним виглядом, ніби вони мали не в зоопарк їхати, а вирушати в експедицію до іншого континенту.

— Ти спиш, — сказала Олівія з докором.

Елара кліпнула кілька разів, намагаючись повернутися в реальність.

— Бо зараз сьома ранку.

— Зоопарк не буде чекати.

— Я майже впевнена, що тварини нікуди не подінуться.

Олівія подивилася на неї так, ніби мама сказала щось вкрай наївне.

— А якщо жирафи підуть снідати без нас?

— Тоді ми будемо дуже ображені на жирафів.

— Мамо.

— Добре, добре. Я встаю.

Через годину вони вже їхали в таксі, і Олівія всю дорогу повідомляла водієві, що сьогодні важливий день, бо мама нарешті не працює, а зоопарк — це “офіційне примирення”. Водій, літній чоловік із добрими очима, дуже серйозно кивнув і сказав, що в такому разі жирафи мають поводитися дуже добре і відповідально поставитись до цього процесу. Олівія схвалила його відповідь і потім ще довго пояснювала Еларі, що він “розуміє тваринну дипломатію”.

День був прохолодний, але сонячний. Саме такий, коли Лондон здавався майже добрим, хоча Елара не довіряла цьому місту настільки, щоб говорити це вголос. У зоопарку пахло мокрою землею, солодкою ватою, кавою з маленького кіоску й дитячим захватом. Олівія тягнула її за руку від одного вольєра до іншого, встигаючи ставити десятки питань, на половину з яких Елара не знала відповіді.

— А чому пінгвіни ходять з таким виглядом, ніби в них важлива зустріч?

— Можливо, у них справді важлива зустріч.

— Вони такі серйозні, але мабуть в душі дуже добрі?

— Найімовірніше.

— А лев знає, що він король?