❦ Розділ 4. Адріан

Ліаму Картеру не вдалося переконати Адріана серйозно задуматися над роботою з клубами.

Не тому, що ідея була поганою. У цьому якраз і була проблема: вона не була поганою. Вона мала сенс, цифри виглядали пристойно, аудиторія — дуже перспективною, а сам проєкт, якщо вірити презентації, міг стати непоганим майданчиком для нових партнерств Blackwood Ventures. Але Адріан ненавидів, коли Ліам мав рацію. Особливо тоді, коли той подавав свою правоту з виглядом людини, яка щойно врятувала світ і тепер очікує бурних овацій.

Тому ні, Адріан не погодився. Принаймні поки що. Він вислухав рівно половину аргументів, закрив презентацію, сказав, що в них є важливіші напрямки, і майже переконав себе, що на цьому питання завершене.

Але Ліам, на жаль, не належав до людей, які відступають після першого “ні”. Або другого. Або навіть десятого, якщо був абсолютно впевнений в своїй правоті.

— Я просто кажу, що ти міг би хоча б подивитися на все зсередини, — говорив він кілька днів тому, сидячи навпроти Адріана в переговорній і крутячи в пальцях ручку, яку вже встиг розібрати на три частини. — Не підписувати контракт кров’ю, не купувати половину нічного життя Лондона, не робити вигляд, що тобі цікаво щось, крім власної похмурості. Просто прийти на відкриття.

— Ні.

— Ти навіть не подумав.

— Я подумав.

— Ти сказав “ні” швидше, ніж я закінчив речення.

— Я дуже швидко думаю.

Ліам відклав ручку на стіл, подивився на її розібрані частини й зітхнув так театрально, ніби Адріан щойно зруйнував не лише його презентацію, а й віру у світле майбутнє бізнесу.

— Ти не думаєш швидко, ти просто любиш відмовляти мені чисто принципово.

— Це дуже економить час.

— Колись ти визнаєш, що я геній.

— Якщо це станеться, доручи комусь перевірити, чи в мене немає травми голови.

Ліам примружився, але не образився. Він узагалі рідко ображався по-справжньому. Його его було надто гнучким для таких дрібниць і надто міцним, щоб страждати від чужої холодності. Саме тому, мабуть, він і залишався поруч з Адріаном стільки років. Інші люди або боялися його, або намагалися його змінити, або розбивалися об тишу, яку він виставляв між собою і світом. Ліам же сприймав цю тишу як особистий виклик.

— Добре, — сказав він нарешті, і саме це “добре” змусило Адріана насторожитися. Картер надто спокійно вимовляв це слово лише тоді, коли збирався змінити тактику. — Тоді не для бізнесу.

Адріан повільно підняв очі від документів.

— Не починай.

— Я ще нічого не сказав.

— У тебе обличчя людини, яка збирається сказати щось нестерпне.

— У мене обличчя людини, яка турбується про друзів.

— Ти використовуєш це обличчя лише тоді, коли збираєшся маніпулювати.

Ліам приклав руку до грудей.

— Ти раниш мене.

— Недостатньо.

— Тео зараз у жахливому стані, — сказав Ліам уже без звичної посмішки. — І не роби вигляд, що ти цього не бачиш.

Адріан нічого не відповів. Саме мовчання й було відповіддю, і Ліам це зрозумів. Після повернення Хлої в життя Тео все стало дивним, напруженим і надто схожим на катастрофу, яка ще не сталася, але вже відкидала тінь на всіх довкола. Тео поводився стримано, холодно, майже бездоганно, але Адріан знав брата достатньо добре, щоб бачити різницю між контролем і тим моментом, коли людина тримається лише завдяки гордості.

Адріан подивився на нього довше.

— Ти серйозно використовуєш особисту драму мого брата, щоб затягнути мене на відкриття клубу?

— Я б назвав це стратегічним поєднанням кількох цілей.

— Я б назвав це огидною маніпуляцією.

— Дякую. Я старався.

Адріан відкинувся на спинку крісла й кілька секунд мовчав. Він мав би знову сказати “ні”. Це було б логічно. Правильно. Зручно. Він не був нянькою для Тео, не хотів сидіти в клубі серед людей, які пахнутимуть алкоголем, парфумами й чужим бажанням бути поміченими. Не хотів слухати Ліама, дивитися на потенційний бізнес і вдавати зацікавленість там, де її майже не було.

Але Ліам знав, куди бити.

Тео справді був у поганому стані.

І хоч Адріан рідко дозволяв собі турботу в очевидній формі, це не означало, що її не було.

— Одну годину, — сказав він нарешті.

Ліам повільно посміхнувся.

— Дві.

— Одну.

— Півтори й ти не йдеш до того, як я скажу, що можеш.

— Ти не маєш права мені щось забороняти.

— Але я можу бути дуже неприємним, якщо ти підеш зарано.

— Ти й так неприємний.

— Тоді тобі вже нічого втрачати.

Адріан подивився на нього з таким виразом, що більшість людей на місці Ліама вже давно замовкли б. Картер, звісно, лише ширше посміхнувся.

— Півтори години, — холодно сказав Адріан. — І якщо ти хоч раз вимовиш слово “екосистема”, я поїду одразу.

— Домовилися.

— Я серйозно.

— Я теж. Слово “екосистема” сьогодні не звучить. Максимум — “платформа”.

— Ліаме.

— Добре, добре. Я мовчу.

Він, звісно, не мовчав.

І ось тепер Адріан сидів у напівзакритій зоні нового клубу, дивився на танцюючих людей унизу й не розумів, що, чорт забирай, він тут робить.

Клуб справді був непоганий. Це довелося визнати вже в перші десять хвилин, хоча Адріан, звісно, не сказав цього вголос. Простір був продуманий грамотно: світло не било в очі, музика не перетворювалася на хаотичний шум, бар працював швидко, персонал рухався чітко, а охорона трималася поруч рівно настільки, щоб гості почувалися важливими, але не контрольованими. У цьому всьому була структура. Смак. Потенціал. І саме це дратувало найбільше, бо означало, що Ліам, можливо, не просто говорив дурниці заради власного задоволення.

— Ти бачиш? — Картер нахилився до нього, майже перекрикуючи музику. — Подивися вниз. Це не просто натовп із грошима й поганими рішеннями. Це аудиторія. Жива, лояльна, голодна до статусу. Якщо правильно зайти в партнерство, ми можемо зробити з цього не просто клуб, а…