❦ Розділ 3. Елара

Відкриття пройшло краще, ніж Елара моглаі сподіватися.

Не просто добре. Не просто без провалів, скандалів і дрібних катастроф, які зазвичай супроводжують перший вечір будь-якого нового закладу. Воно пройшло майже ідеально, настільки злагоджено, що навіть вона, людина, яка звикла помічати найменшу помилку в роботі персоналу, кілька разів ловила себе на думці, що шукає проблему просто за звичкою. Гості були задоволені, музика чудово вписувалась в атмосферу так, ніби її підбирали не тижнями, а роками, бар працював швидко, кухня не затримувала замовлення, охорона тримала зал під контролем без зайвої показовості, а офіціанти, яких вона ганяла на інструктажах до майже смертельної втоми, сьогодні рухалися між столиками чітко, красиво й майже безпомилково.

Елара стояла біля службового входу в зал, тримаючи планшет у руках, і дивилася на все це з таким дивним відчуттям у грудях, що спочатку навіть не змогла його назвати. Воно було теплим, обережним, майже незвичним. Не спокоєм, ні. Спокою в ній усе ще було замало. Але чимось близьким до гордості, і саме це, чомусь,  лякало її найбільше. Вона давно навчилася не святкувати перемоги занадто голосно, бо життя мало огидну звичку карати її щоразу, коли вона бодай на мить дозволяла собі розслабитися. Але сьогодні, дивлячись на заповнений зал, на світло, яке ковзало по келихах, на людей, що сміялися, танцювали й повертали голови до сцени, вона не змогла стримати цю думку.

Їй вдалося. Бляха, їй справді вдалося.

— Еларо! — покликав її один із власників, Деніел Гарт, пробираючись до неї крізь натовп із келихом шампанського в руці й обличчям людини, яка вже подумки рахувала прибуток. — Ви це бачите?

Вона підняла на нього погляд і дозволила собі стриману усмішку.

— Бачу, містере Гарте. І якщо ви зараз скажете, що не очікували такого результату, я зроблю вигляд, що зовсім не ображена.

Деніел засміявся, занадто голосно, але в цій радості було щось щире. Він був одним із тих людей, які вміли ризикувати, але не завжди вміли організовувати все так, щоб не виникало хаосу. Саме тому вони й найняли її. Саме тому за останні тижні Елара майже жила в цьому клубі, виправляючи те, що інші називали “дрібницями”, а вона — майбутніми катастрофами.

— Я очікував, що все пройде добре, — сказав він, озирнувшись на зал. — Але це… це вище всього, що ми планували. Преса в захваті, бронювання на наступні два тижні майже закриті, в барі вже питають про приватні вечори. Ви зробили неможливе.

Поруч з’явилася друга власниця, Вів’єн Морроу, у чорній сукні й з таким виразом обличчя, ніби вона намагалася виглядати стримано, але щастя все одно проривалося крізь кожен її рух.

— Я сказала Деніелу, що якщо сьогодні все вдасться, ми маємо підняти вам зарплату ще до кінця випробувального терміну.

Елара на секунду завмерла, а потім дуже професійно поставила планшет ближче до грудей, щоб пальці не видали, як сильно її зачепили ці слова.

— Я не заперечуватиму проти таких управлінських рішень.

— Ось бачите? — Деніел підняв келих. — Саме тому вона нам і потрібна. Жодної фальшивої скромності.

— Фальшива скромність забирає час, — відповіла Елара. — А в нас за десять хвилин має вийти другий сет діджея, і я не впевнена, що техніки перевірили резервний канал звуку.

Вів’єн розсміялася, а Деніел лише похитав головою з таким захопленням, що Еларі стало ніяково. Вона не любила, коли її хвалили надто прямо. Критика була простішою. Її можна було розібрати по шматочках, виправити, перетворити на дію. Похвала ж залишалася всередині чимось теплим і незахищеним, а з такими речами вона досі не дуже знала, що робити.

Телефон завібрував у кишені піджака саме тоді, коли вона вже збиралася піти перевірити звук. Елара глянула на екран і побачила ім’я Амелії. Серце стиснулося одразу, ще до того, як вона прийняла дзвінок. Вона завжди так реагувала, коли їй телефонували щодо Олівії. Навіть якщо розуміла, що, найімовірніше, нічого страшного не сталося, тіло все одно встигало прожити найгірші варіанти за одну секунду.

— Амеліє? — вона відійшла до тихішого місця, прикривши друге вухо пальцем. — Усе добре?

— Усе добре, — одразу сказала Амелія, і Елара нарешті вдихнула. — Просто хтось дуже наполегливо вимагає переговорів із начальством.

На задньому плані почувся голос Олівії:

— Я не вимагаю розмови з начальством, я хочу поговорити зі своєю мамою.

Елара заплющила очі й посміхнулася.

— Дай їй слухавку.

Кілька секунд щось зашурхотіло, потім у трубці пролунав тихий, але дуже серйозний голос доньки:

— Мамо, ти мене знову не забрала.

Елара притулилася плечем до стіни службового коридору. За дверима глухо била музика, хтось із персоналу швидко пройшов повз із коробкою келихів, рація на поясі тихо тріснула чужим голосом, але весь цей шум раптом відійшов кудись далеко. Залишилася тільки Олівія. Її маленька, ображена, рідна Ліві.

— Сонечко, я знаю. Мені дуже шкода.

— Ти сказала, що дуже постараєшся.

— Я старалася.

— Значить, ти мало старалася.

Елара прикрила рот рукою, щоб не засміятися, бо ситуація була надто серйозна для Олівії й надто болюча для неї самої. Вона уявила доньку в піжамі, з розпущеним волоссям, із ведмедиком під рукою й тим самим суворим виразом обличчя, який завжди змушував Елару думати про людину, про яку думати не можна.

— Ти маєш рацію, — сказала вона м’яко. — Я винна. Як я можу загладити свою провину?

У слухавці настала тиша. Дуже підозріла тиша. Елара одразу зрозуміла, що її дитина не просто ображена, а ще й готова використати ситуацію максимально стратегічно.

— Морозиво, — нарешті сказала Олівія.

— Добре. Завтра купимо морозиво.

— Велике.

— Велике.

— Не одне.

Елара підняла брови, хоча донька цього не бачила.

— Олівіє.

— Ти сама запитала, як загладити свою провину, тому ось мої умови.

Амелія на задньому плані тихо кашлянула, явно намагаючись приховати сміх.