❦ Розділ 2. Адріан

За декілька місяців до цього

Адріан стояв на терасі свого будинку й дивився в ніч.

Лондон жив власним життям — далеким, шумним, байдужим до усього. Десь за темними дахами рухалися машини, світло вікон мерехтіло нерівними прямокутниками, вітер час від часу приносив уривки чужих голосів, але все це здавалося не справжнім. Наче світ існував за склом, а він стояв по інший бік, відділений від нього чимось товстим, холодним і непроникним.

Колись він любив ніч.

Не так, як люди люблять тишу після важкого робочого дня, а по-справжньому. Ніч завжди була чеснішою за день. Вона не вимагала посмішок, розмов, ролей, не змушувала вдавати, що у тебе все під контролем, навіть якщо всередині давно вже все було зруйновано. У темряві можна було мовчати, і це не виглядало дивно. Можна було бути злим, втомленим, спустошеним навіть. Можна було не пояснювати нікому, чому стоїш на терасі о третій ночі з келихом у руці й дивишся на місто так, ніби воно тобі щось винне.

Адріан не тримав келиха.

Він просто стояв, спершись руками на холодні перила, і дозволяв нічному повітрю торкатися обличчя. Осінь уже відчувалася в кожному подиху — різка, волога, трохи металева. Така погода мала б прояснювати голову, але сьогодні не допомагала навіть вона. Думки все одно поверталися туди, куди він не дозволяв їм повертатися вдень.

До Елари.

До її голосу.

До її очей.

До того, як вона колись дивилася на нього так, ніби він був не Блеквудом, не сином Вільяма, не людиною, від якої всі чогось чекали, а просто Адріаном. Живим. Справжнім. Просто собою.

Йому згадалася ніч на пляжі.

Не тому, що він хотів згадати. Адріан давно навчився не хотіти того, що могло його зламати остаточно. Але спогади не питали дозволу. Вони приходили тоді, коли ніч ставала надто тихою, коли в домі за спиною було занадто багато порожнього простору, коли тіло втомлювалося від жінок, які торкалися його так, ніби могли зайняти місце там, де давно вже не було місця ні для кого.

Тоді було літо. Тепла, майже безвітряна ніч, пляж за містом і старий плед, який Елара принесла з собою, хоча він казав, що вони пробудуть там недовго. Вона проігнорувала його, як завжди, коли вважала, що він говорить дурниці, і розстелила плед на піску з такою зосередженістю, ніби від рівності його країв залежала доля світу.

— Ти зараз серйозно? — запитав він тоді, дивлячись, як вона поправляє один кут уже втретє.

Елара навіть не підняла голови.

— Абсолютно.

— Ми прийшли дивитися на море, а не проходити військову підготовку з розкладання пледа.

— Якщо ти хочеш лежати на піску, можеш так і зробити.

— Ти жорстока.

— Я просто практична.

Він тоді засміявся. Не голосно, не відкрито, але достатньо, щоб вона підняла очі й подивилася на нього з тією своєю ледь помітною посмішкою, яка завжди з’являлася так обережно, ніби вона ще вирішувала, чи дозволяти йому бачити її. Адріан пам’ятав навіть це. Боже, він пам’ятав занадто багато. Як її волосся вибилося з-під шпильки й спадало на щоку. Як вона нахилилася, щоб струсити пісок із краю пледа. Як світло місяця робило її обличчя м’якшим, майже нереальним.

Вони лягли поруч, не одразу торкаючись одне одного. Між ними було кілька сантиметрів простору, які тоді здавалися йому смішними, бо він уже знав, що рано чи пізно все одно притягне її ближче. Елара дивилася на небо, а він дивився на неї й робив вигляд, що йому цікаві зірки.

— Ти взагалі дивишся вгору? — запитала вона через кілька хвилин.

— Дивлюся.

— На мене — це не вгору.

— Технічно залежить від положення.

Вона повернула до нього голову й примружилася.

— Ти завжди такий нестерпний?

— Ні. З тобою я просто стараюся більше.

— Мені, бачу, дуже пощастило.

— Безмежно.

Елара закотила очі, але посмішка все одно торкнулася її губ. Тоді вона була іншою. Не безтурботною — ні, Елара ніколи не була безтурботною в повному сенсі. У ній завжди жила тінь, щось насторожене й глибоке, щось таке, до чого він торкався лише трішки, бо боявся натиснути сильніше, ніж вона могла витримати. Але тієї ночі вона була легшою. Вільнішою. Майже спокійною.

— Бачиш он ту? — вона підняла руку й показала в небо.

Адріан подивився туди, куди вона вказувала, хоча насправді бачив лише хаотичний розсип світла.

— Звісно.

— Ти навіть не знаєш, на яку саме я показую.

— Я Блеквуд. Я впевнено вдаю, що знаю все.

— Це не талант. Це скоріше діагноз.

— Ти сьогодні дуже зла якась.

— Ти сьогодні дуже самовпевнений.

— Тільки сьогодні?

Елара тихо засміялася, і цей звук тоді щось зробив із ним. Адріан пам’ятав це дуже чітко. Як її сміх змішався з шумом хвиль. Як у грудях стало тепліше, ніж мало б бути від літнього повітря. Як він раптом подумав, що міг би слухати це завжди. Небезпечне слово. Дурне. Майже дитяче. Він ніколи не вірив у “завжди”, доки не зустрів її.

Вона розповідала йому про сузір’я, плутаючись, сміючись із власних помилок і час від часу звинувачуючи його в тому, що він відволікає її поглядом. Він справді відволікав. І не шкодував. Потім вона замовкла, поклала голову йому на плече, а він обережно обійняв її, спершу майже не дихаючи, щоб не злякати, не зруйнувати цей рідкісний момент тиші між ними.

— Адріане? — сказала вона тоді.

— Мм?

— Ти хоч колись боїшся?

Він не відповів одразу. Міг би пожартувати. Міг би сказати, що Блеквуди не бояться, вони лише стратегічно оцінюють ризики. Міг би сховатися за звичною холодністю, як робив це роками. Але її голова лежала на його плечі, її пальці торкалися його руки, а море шуміло так рівно, ніби світ уперше за довгий час не вимагав від нього бути кимось іншим.

— Так, — сказав він чесно.

Вона не підняла голови.

— Чого?

Адріан пам’ятав, як довго мовчав. Пам’ятав, як дивився на небо й думав, що якщо скаже правду, вона стане надто реальною. Але тоді Елара стиснула його пальці, і він здався.