❦ Розділ 1. Елара

За декілька місяців до цього

— Мамо, мамо, а ти сьогодні відвезеш мене в садочок?

Голос Олівії прорізав ранкову тишу так раптово, що Елара на мить завмерла з чашкою кави в руці. Кухня була залита м’яким світлом, яке просочувалося крізь напіввідкриті штори й лягало на стіл, на маленьку тарілку з недоїденим тостом, на рожеву резинку для волосся, яку Олівія вже тричі губила за останні десять хвилин, і на саму дівчинку, що стояла біля стільця в жовтому светрі й дивилася на маму так, ніби від відповіді залежало її життя.

Елара подивилася на доньку й відчула, як усередині щось м’яко стискається. Так було щоразу, коли вона ловила себе на думці, що це справді її життя. Олівія була тут. Жива, усміхнена, трохи сонна, з розтріпаним після сну волоссям і серйозним поглядом, у якому іноді проступало щось настільки знайоме, що Еларі хотілося відвести очі. Вона ніколи не дозволяла собі думати про це довго. Ніколи не затримувалася на цих рисах, на формі брів, на темному відтінку очей, на тій упертій складці між бровами, яка з’являлася в Олівії щоразу, коли вона була чимось незадоволена.

Це було небезпечно, а ще дуже боляче.

Не тому, що Елара не знала правди.

А тому, що знала її надто добре.

— Сонечко, — сказала вона обережно, ставлячи чашку на стіл. — Сьогодні тебе відвезе Амелія.

Олівія одразу насупилася. Маленьке личко змінилося так швидко, що Елара ледь стримала посмішку. Її донька вміла ображатися з такою серйозністю, ніби їй було не п’ять років, а щонайменше сорок і вона вже встигла пережити кілька великих життєвих розчарувань.

— Але ти обіцяла, що відвезеш мене сама, ну мам.

— Я відвезу. Обов’язково. Просто не сьогодні.

— Чому?

Елара присіла навпочіпки перед донькою й обережно поправила пасмо волосся, яке впало їй на лоба. Олівія не відсунулася, але губи все одно вперто стиснула, даючи зрозуміти, що ситуація її не влаштовує і здаватись вона не збирається. Елара провела великим пальцем по її щоці й відчула знайомий укол провини. Вона ненавиділа ці ранки, коли мусила обирати між роботою і бажанням просто побути мамою. Ненавиділа, що Олівія вже навчилася чекати, пристосовуватися, розуміти дорослі пояснення, які не мали б стосуватися такої маленької дитини.

— Тому що сьогодні мій перший робочий день, — сказала Елара м’яко. — А в перший день не можна запізнюватися, взагалі ніяк. Мені треба приїхати раніше, поговорити з персоналом, перевірити документи, подивитися, як усе працює.

— Ти тепер начальниця? — Олівія трохи примружилася, ніби це слово звучало для неї якось підозріло.

— Щось на кшталт цього.

— Тоді скажи їм, що начальниця спочатку відвозить свою дитину в садочок, спочатку вона мама, а вже потім їх начальниця.

Елара не втрималася й тихо засміялася. Олівія залишилася серйозною, і це зробило її ще смішнішою та ще більше боліло водночас.

— Якби все було так просто, я б саме так і зробила, Ліві.

— А чому це не просто?

Елара на мить замовкла. Вона могла б сказати щось просте. Щось дитяче й зручне. Могла б пояснити, що дорослі іноді мають обов’язки, що робота важлива, що вони тільки переїхали до Лондона й їм треба звикнути до нового життя. Усе це було б правдою, але не всією. Насправді цей перший день означав для неї набагато більше, ніж просто нову посаду. Це була межа. Доказ. Ще один маленький камінь у фундаменті життя, яке вона будувала так довго, що іноді забувала, з чого все почалося.

— Бо ми з тобою починаємо новий етап в житті, — нарешті сказала вона. — І мені дуже потрібно, щоб усе вийшло добре.

Олівія дивилася на неї кілька секунд, потім зітхнула так важко, що Елара ледь не засміялася знову.

— Добре. Але Амелія не вміє співати пісню про жирафа.

— Вона навчиться.

— Вона співає неправильно, взагалі.

— Тоді ти її допоможеш з цим.

— Я вже допомагала.

— І?

— Вона сказала, що жираф не може жити в холодильнику. Уявляєш?

Елара на мить заплющила очі, намагаючись не розсміятися надто голосно. Саме в такі моменти життя ставало майже нестерпно прекрасним. У маленьких серйозних скаргах про жирафа, у теплому молоці, яке Олівія відмовлялася пити, якщо пінка була “дивна”, у ранковому пошуку шкарпеток, у дитячих обіймах, що пахли шампунем і сном. У всьому тому, про що Елара колись навіть не наважувалася мріяти.

Вона думала, що після всього, що з нею сталося, щастя більше не знайде до неї дороги. Думала, що не матиме нічого, крім роботи, тиші й обережного існування без зайвих надій. А потім у її житті з’явилася Олівія, і світ, який вона вважала остаточно зруйнованим, раптом набув нової форми. Не легшої. Не безболісної. Але живої.

— Знаєш що? — Елара нахилилася ближче й поцілувала доньку в ніс. — Сьогодні ти поясниш Амелії усі правила пісні про жирафа. Дуже детально. А ввечері я перевірю, чи вона навчилася.

Олівія трохи подумала, потім кивнула з виглядом людини, яка погоджується на складний, але прийнятний компроміс.

— Добре. Але ти забереш мене ввечері?

Елара відчула, як посмішка на її обличчі ледь помітно тремтить. Вона ненавиділа обіцяти те, у чому не була впевнена, але ще більше ненавиділа бачити в очах доньки це тихе очікування.

— Я дуже постараюся.

— Це не “так”.

— Це майже “так”.

— Мамо.

— Олівіє.

Донька склала руки на грудях, і Елара на секунду побачила в цьому жесті таку знайому впертість, що серце неприємно стиснулося. Вона швидко піднялася, вдаючи, що їй потрібно взяти сумку зі стільця, хоча насправді вона просто потребувала секунди, щоб зібратися.

— Якщо я не встигну, тебе забере Амелія, а я приїду додому й ми разом повечеряємо. І ти розкажеш мені все про садочок, жирафа, Амелію і всіх, хто сьогодні порушить твої правила.

Олівія зітхнула вдруге, ще драматичніше.

— Добре. Але я це запам’ятаю.

— Я в цьому не сумніваюся.