❦ Пролог. Елара

Колись Елара думала, що ніколи не зможе бути щасливою.

Не так, як люди думають після грандіозної сварки, невдалого робочого дня чи закінчення довготривалих стосунків, коли біль здається таким сильним лише тому, що він свіжий. Не так, як усі говорять у моменти слабкості, драматично й голосно, очікуючи, що хтось переконає її у протилежному. Ні. Вона думала про це спокійно, майже буденно, наче щастя було не тим, що вона втратила, а тим, що ніколи й не мало їй належати, ніколи.

Після того, що з нею зробили, у ній зламалося щось настільки сильно, що Елара довго навіть не намагалася зрозуміти, чи можна це полагодити, чи вже пізно. Вона не прокидалася кожного ранку з красивою думкою, що мусить бути сильною. Не давала собі обіцянок почати все спочатку, не будувала планів на нове життя, не вірила в те, що біль можна просто залишити в минулому, якщо достатньо далеко від нього втекти. Вона просто існувала. Вставала з ліжка, говорила з батьками коротко і по суті, пила каву, хоча давно перестала відчувати їїсмак, і дивилася крізь людей так, ніби між нею та світом стояло товсте, непробивне скло.

Їй казали, що час лікує, і Елара ненавиділа цю фразу найбільше. Час нічого не лікував, абсолютно. Він просто віддаляв той момент, коли тебе розтоптали, настільки, щоб інші перестали помічати уламки. Людям здавалося, що якщо ти більше не плачеш, якщо навчилася відповідати “усе добре” достатньо рівним голосом, якщо можеш працювати, посміхатися у відповідь і не здригатися від кожного кинутого погляду, то біль минув. Але він не минав. Він просто ставав тихішим, непомітнішим і терплячішим.

Він ховався в дрібницях: у випадковому дотику чужої руки, у запаху алкоголю, що раптом повертав її туди, куди вона не хотіла ніколи повертатися, у занадто гучному сміху за спиною, у слові, кинутому просто так, але так схожому на те, що колись в'їлося їй у шкіру глибше за будь-який ніж. І щоразу, коли Еларі майже вдавалося переконати себе, що вона навчилася жити, минуле поверталося й нагадувало: з нею це сталося, а вона нічого не змогла зробити.

Вона роками намагалася зібрати себе з нуля. Саме себе, не своє життя, бо життя змінити було значно легше. Можна переїхати в інше місто, звикнути до нових вулиць, вивчити новий маршрут до роботи, купити інший одяг, видалити старі листування й перестати відповідати на номери, які досі могли причиняти біль. Можна змусити людей бачити в тобі спокійну, зібрану, майже байдужу жінку, яка не потребує нічиєї жалості. Але себе не "видалиш". Не почнеш із чистого аркуша, якщо чорнило давно просочило папір наскрізь.

А потім у її житті з’явився Адріан Блеквуд.

Він не мав стати для неї настільки важливим. Це було перше й головне правило, єдине, якого вона  мала дотримуватись, якщо хотіла вижити. Адріан був небезпечним не тому, що носив прізвище Блеквуд і не тому, що вмів дивитись так, ніби весь світ був біля його ніг. Він був небезпечним тому, що поруч із ним Елара вперше за довгий час не почувалася розбитою. Поруч із ним вона знову відчула себе живою, а це лякало значно сильніше, ніж будь-який біль.

Спочатку вона злилася на нього. На його холодність, самовпевненість, звичку з’являтися саме тоді, коли вона найменше хотіла когось бачити. На те, що він помічав занадто багато й мовчав саме тоді, коли інші давно почали б ставити питання. Потім вона звикла до нього. До його голосу, погляду, кроків, до того, як він вимовляв її ім’я — не м’яко, не солодко, не так, як у книжках, а стримано, глибоко, ніби в цьому імені було щось більше, ніж просто набір звуків.

А потім, непомітно для самої себе, вона почала чекати зустрічі з ним.

Це мало б стати попередженням. Мало б змусити її відступити, припинити усе, втекти, поки не стало запізно. Але Елара, яка так довго жила без надії, раптом повірила, що, можливо, світ не завжди тільки забирає щось. Що, можливо, після того, як тебе зламали, ти все одно можеш зустріти людину, яка не намагатиметься лікувати твої рани красивими словами, а просто сяде поруч у темряві і тиші та не вимагатиме від тебе нічого, просто буде поруч.

Адріан не рятував її. Він не говорив, що все мине, не просив забути, не дивився на неї так, ніби її біль робить її слабшою, ніби вона слабка. Він просто був поруч — холодний для всіх інших і напрочуд обережний із нею. Різкий, гордий, нестерпний, але з руками, які торкалися її так, ніби вона була крихка, як кришталь. І тоді Елара вперше подумала, що, можливо, буде щасливою. Не завжди — у “завжди” вона вже не вірила. Але достатньо довго, достатньо сильно, достатньо по-справжньому.

А потім у її життя увірвався Вільям Блеквуд.

Він не просто з’явився, ні. Він увірвався, як божевільний вихор, що відчиняє двері без дозволу й перевертає все, що ти так довго намагалася втримати на місцях. Він говорив спокійно, майже ввічливо, і саме це була настрашнішим. Вільяму Блеквуду не потрібно було кричати, щоб погрожувати. Не потрібно було щось доводити, щоб показати свою владу. Він просто пояснив Еларі, що станеться з її батьками, з їхньою кав’ярнею, з усім, що вони будували після її падіння, якщо вона не піде з життя його сина.

І тоді вона зрозуміла одну просту, нестерпну річ: щастя ніколи не було її долею. Так думати було помилкою. Короткою, сліпучою, майже жорстокою помилкою, за яку доведеться заплатити дорожче, ніж вона могла уявити.

Елара пішла. Сказала Адріану слова, які зруйнували її ще до того, як пролунали. Вимовила брехню так спокійно, ніби справді вірила в кожну її частину, і подивилася йому в очі в той момент, коли ламала його навмисно. Тоді вона переконувала себе, що якщо він зненавидить її, йому буде легше жити з цим. Ненависть здавалася милосерднішою за правду, бо правда могла знищити не лише їхнє кохання, а й усе, що вона ще мала захистити.

Минуло шість років. Шість довбаних років, протягом яких Елара повторювала собі, що все це вже не має значення. Адріан давно мав забути її. Хлоя, Тео й Ліам мали залишити її ім’я десь у минулому, серед неприємних спогадів, до яких не повертаються без нагальної потреби. Їхня історія мала закінчитися тієї ночі, коли вона зробила свій вибір. І якщо іноді біль усе ще підіймався до горла так різко, що ставало важко дихати, Елара змушувала себе не думати про це. Бо вона сама зробила цей вибір. Сама поставила крапку. Сама поховала все, що любила.