Глава 2: Запах попелу та чужі правила

Перехід через підвісний міст відчувався як ходьба по натягнутій струні над відкритим зевом якогось доісторичного звіра. Кожна металева пластина під ногами гуділа, відгукуючись на удари крижаного вітру, а знизу, з абсолютної темряви Безодні, підіймався густий, маслянистий пар. Він пах озоном, паленою міддю та чимось невловимо органічним — так пахне розверста земля після грози або стара, покинута шахта, у якій століття назад задихнулися люди. 

Лів ішла слідом за Тес, намагаючись не дивитися вниз. Її дорожній мішок відтягував плече, але фізична втома розчинялася в адреналіні. Навколо кипіло життя університету, але це було життя хищників у скляній банці. 

Студенти в парадних мантіях із срібними шевронами дипломатичного факультету обходили їх стороною, морщачи носи, наче поруч проїхала вінтажна телега з нечистотами. На їхніх обличчях застигла маска нудьгуючої переваги. Ніяких випадкових перехожих — кожен тут знав своє місце в харчовому ланцюжку, вибудуваному Президентською радою. 

— Не звертай уваги на павичів із Білого крила, — кинула через плече Тес, вправно лавіруючи між масивними готичними колонами внутрішнього дворика. — Вони думають, що раз їхні татусі підписують укази в Кронштадті, то сам повітря в цитаделі належить їм за правом народження. На ділі ж більшість із них здохне від першого ж серйозного викиду енергії Безодні, коли генератори почнуть збоїти. 

Вони звернули у вузький, пропахлий машинним мастилом і сирістю коридор, що йшов углиб бастионів Факультету Інженерії. Стіни тут були складені з чорного тесаного каменю, по якому зміїлися товсті мідні кабелі та труби парового опалення. На відміну від парадних залів Верхнього крила, тут панувала робоча, груба атмосфера: гуркотіли шестерні, гуділи парові котли, а в повітрі висіла тонка завіса вугільного пилу. 

— Ось твоя тимчасова точка базування, новобранка, — Тес зупинилася біля масивної залізної двері з облупленою фарбою і підморгнула, дістаючи з кишені в’язку ключів. — Кімната для новачків із непрофільних списків. Умови спартанські: ліжко, стіл, залізна шафа, яка заїдає, якщо стукнути її не з того боку, і прекрасний вид на глуху стіну шахти ліфта. Але зате тут хоча б тихо і немає камер Ради. 

Лів штовхнула важкі двері й переступила поріг. Приміщення дійсно виявилося невеликим, але чистим. Вузька койка була застелена сірою суконною ковдрою, а біля єдиного вузького вікна стояв масивний дерев'яний стіл із гасовою лампою. Ніяких надмірностей. Ідеальний прихисток для людини, яка звикла ховатися за стелажами Головної бібліотеки. 

— Дякую, Тес, — щиро сказала Лів, скидаючи мішок на підлогу. Той глухо стукнув об дощату підлогу. 

— Кинь, ми всі тут в одному човні, який от-от переверне шторм, — відмахнулася інженер, спираючись плечем об одвірок. — Слухай, Лів, давай начистоту. Весь нижній ярус уже другу годину гудить через твоє з'явлення. Алгоритми Ради ніколи не помиляються просто так. Якщо вони витягли бібліотекарку зі столиці і приволокли сюди без права на відмову, значить, їм потрібен твій внутрішній ресурс. Той самий «резонанс». 

Лів завмерла. Всередині неї, у тій самій точці під лівою лопаткою, де ще з моменту отримання листа вібрував невидимий компас, знову неприємно кольнуло. 

— Я не знаю, який у мене ресурс, Тес, — тихо промовила вона, відходячи до вікна. Крізь брудне скло виднілася лише сіра стіна сусідньої вежі та переплетення іржавих ланцюгів. — Я все життя перекладала чужі сувої та латала палітурки судових журналів. 

— Припустимо, — протягнула Тес, примружившись. — Але коли дирижабль заходив на посадку, датчики тиску на нашій панелі управління на три секунди зійшли з розуму. Таке буває лише тоді, коли хтось ззовні силою тисне на захисний бар'єр Безодні. Або коли цей бар'єр відгукується на родинну кров. Будь обережною. Особливо з факультетом Крові та Тіней. 

— Ти про Кассіана та його компанію? — Лів обернулась, у її очах промайнула іскра холодного виклику. 

— І про нього теж, — серйозно кивнула Тес. — Кас — ланцюговий пес Ради, хоча сам намагається з цього повідця зірватися. Але його оточення... Нелл і її дружки не прощають чужаків. Для них ти — більмо на оці, живий доказ того, що їхня елітарна система дала тріщину. Відпочивай. Скоро буде вечірня повірка, на ній краще не запізнюватися. 

Двері за Тес зачинилися, залишивши Лів наодинці з її думками та гулом гігантських машин за стіною. 

Вона підійшла до столу і провела пальцем по дерев'яній поверхні. Думки поверталися до тієї секунди на посадковій платформі, коли вона зіткнулася поглядом із Кассіаном. У його сірих очах не було співчуття — лише крижана порожнеча людини, яку з дитинства привчали вбивати в собі будь-які почуття заради виживання в політичній м'ясорубці. Він зневажав її за походження, за відсутність герба, за те, що вона опинилася тут з волі його власного батька. 

Але найдивніше полягало в іншому. У той момент, коли їхні погляди перетнулися, той самий внутрішній компас під лопаткою смикнувся не від страху. Це було схоже на електричний розряд, що проскочив між двома оголеними проводами. 

«Ми з ним із різних світів, — подумала Лів, стискаючи кулаки так, що побіліли кістячки. — І цей світ скоро згорить від зіткнення наших іскор». 

За годину різкий звук зуммера сповістив про початок вечірньої повірки. 

Коридори цитаделі стрімко наповнювалися студентами. Лів вийшла зі своєї кімнати разом із потоком учнів, що прямували до центрального розподільчого залу. Величезне приміщення під склепінчастим стелею з чорного заліза освітлювалося рядами багряних факелів. Тут пахло воском, старим пергаментним папером та озоном. 

Студенти шикувалися за факультетами: зліва — бездоганні ряди дипломатів у білих мундирах із срібними еполетами; у центрі — інженери в темній щільній формі з інструментами на поясах; а на підвищенні, біля масивного кам'яного помосту, що нависав над темним провалом, стояла еліта — студенти факультету Крові та Тіней у чорних мантіях із високим коміром.