Глава 1: Іржа та озон 

Скрегіт гальм дирижабля об бетонну платформу пролунав так, ніби гігантська металева щелепа зціпилася на горлі міста. Олівія відняла долоню від холодного скла. Пальці затекли, а на інеї, що вкривав ілюмінатор, залишився мутний слід від дихання. 

— Шлюз відкрито. Вихід для тридцять восьмого номера, — механічний голос автоматона, встановленого в стелі, був позбавлений будь-якого виразу. — Затримки заборонені. Графік Ради не обговорюється. 

Лів закинула за плече поношений дорожній мішок. У ньому — пара змінних сорочок, пошарпаний довідник з механіки річкових барж та та сама сіра бумага з печаткою Ради. Жодних прикрас, жодних родинних реліквій. Тільки шершаве пальто, що ввібрало запах книжкового пилу, та дивний, зудячий під лопаткою внутрішній компас, який із кожною хвилиною наближення до Університету вібрував усе сильніше. 

Олівія ступила назовні й одразу задихнулася. 

Повітря тут не просто пахло — воно пекло. Озон, перепалена сталь, гарячі випари від магічних генераторів і той самий, ні з чим не порівнянний важкий дух сирої глибини, що підіймався з пащі Безодні. 

Платформа під ногами злегка тремтіла. Університет Залізної Корони та Крові не стояв на землі — він висів над прірвою на велетенських ланцюгах, що йшли в чорні скелі. Навколо вивищувалися вежі з сірого граніту. Свинцеве небо тиснуло на плечі, а крижана мряка миттєво перетворила її волосся на бурульки. 

— Ей, ти! Застигла як укопана, з дороги уйди! — різкий, дзвінкий голос вивів із оніміння. 

Лів інстинктивно смикнулася вбік. Повз, чеканячи крок у важких черевиках, пройшла компанія студентів. Попереду — хлопець із виголеними вісками та холодним, вивчаючим поглядом сірих очей. На комірі його мантії сріблився символ факультету Крові та Тіней. Кассіан. 

Лів упізнала його за зведеннями новин, які крутили в портових тавернах Рівердана. Він не дивився на неї. Для неї вона була порожнечею, сміттям, яке принесло вітром із нижніх кварталів. Поруч із ним сіменила дівчина з жорстким, хижим обличчям. Корнелія. Кинувши на Лів погляд, від якого віяло зневагою, вона скривила губи, наче вчула щось гниле. 

— Дивись, кого притягли з трущоб, — донісся до Лів обривок їхньої розмови. — Зовсім здрібніли кандидати. 

Лів стиснула щелепи так, що заболіли вилиці. Жодного страху, який гриз її всю дорогу, не залишилося — тільки холодна, гостра злість. Вони думали, що вона — просто матеріал для їхніх експериментів? Що її можна розтоптати в першу ж хвилину? Вона сама була з тих, хто звик виживати в доках, де сила вирішувала більше, ніж статус. 

Олівія зробила вдих, змушуючи себе вирівняти дихання. Навколо неї кишіли чужі люди, але внутрішній компас під лопаткою наче зафіксував точку відліку. Перший крок було зроблено. Далі довелося б іти по тонкому льоду над прірвою, де кожен хибний крок міг коштувати життя, але відступати було нікуди. 

— Ей! Жива? 

Хтось хлопнув її по плечу так, що вона ледь не вронила мішок. Лів обернулася, готова дати відсіч, але перед нею стояла дівчина з забрудненими сажею щоками та пружинками темного волосся, що стирчали в різні боки. На її куртці висів пояс із набором інструментів, а в руках вона крутила значну гайкову тріскачку. 

— Якщо не звалиш із лінії, зараз отримаєш порцію мазуту прямо на куртку, — хохотнула незнайомка. — Я Тес. Інженерія. А ти, судячи з переляканого, але гордого виразу обличчя, та сама «аномалія», про яку пліткують усі механіки нижнього ярусу. 

Лів подивилася на простягнуту руку, вкриту нальотом машинного мастила, і вперше за довгий час дозволила собі коротку, гірку усмішку. 

— Олівія. Просто Лів. 

— Чудово, Лів. Ласкаво просимо в найгидкіше місце на карті, — Тес підморгнула і потягнула її за рукав, поки натовп студентів не змів їх. — Валимо, поки Кассіан та його супровід не вирішили, що ти — чудова мішень для тренувань. 

Вони рушили хитким мостом углиб цитаделі. Лів знала: попереду сорок довгих тижнів, які стануть для неї або дорогою нагору, або квитком в один кінець до Безодні. Вона не знала, що за цим провалом ховається таємниця, яка значно більша, ніж просто політичні інтриги всередині академії. Це був початок кінця старого світу. 

Лів відчувала це шкірою. Десь у глибині її власного свідому, під шаром придушеної сили, прокидалося щось, що відповіло на гул Безодні. Вона ще не усвідомлювала масштабів, але інтуїція підказувала: коли прийде час, вона не проситиме пощади. Вона вимагатиме відповідей. 

І якщо друга частина історії колись буде написана кров'ю на цих стінах — вона простежить, щоб її ім'я стояло на першому рядку в списку тих, хто вижив і зруйнував цю в'язницю до вщент.