Пролог: Між рядками та попелом 

Чорнило пахло старостю, річною сирістю та сургучем. 

Олівія не любила дощові вечори в Кронштадті. У Нижньому місті, де тулилися робітники та ремісники, дощ завжди з’єднувався з вугільною сажею, забиваючи щілини вікон і осідаючи на підвіконнях липким нальотом. Але тут, у сховищі Головної бібліотеки, пахло інакше. Тут століттями консервували чужі таємниці. Мільйони сторінок, зшитих вручну товстими нитками, зберігали історію Елліріума — ту саму, яку цензори з Верхнього міста вимахували чорнилом, залишаючи в підручниках лише зручну для Ради брехню. 

Лів провела пальцем по запилюженому корінцю судового журналу з рідного Рівердана. Минуло кілька років відтоді, як річкова буря забрала її батьків, а вона сама втекла до столиці, сподіваючись загубитися серед нескінченних стелажів. Їй здавалося, що тиша архівів — найкращий прихисток від жорстокого світу, де правлять балом ті, у кого в жилах тече магія, а на плечах — робкові герби. 

Але тиша закінчилася сьогодні вночі. 

На столі перед нею лежав офіційний конверт. Папір був щільним, сірим, із важкою печаткою Президентської Ради — тією самою, яку прості смертні бачили лише на указах про податки чи смертні вироки. 

Жодної Лотереї не існувало. Це зрозуміла її загострена до межі інтуїція ще в той момент, коли курсор у чорній формі скинув пакет на стійку реєстрації. Чуюча жилка, що рятувала їй життя не раз, билася в грудях шаленим птахом, кричачи про небезпеку. 

Рядки в листі не пропонували вибір. Вони констатували факт: «Вичислено рідкісний показник резонансу. Підлягаєте переведенню до Вищого Університету Залізної Корони та Крові». 

Лів гірко усміхнулася, стиснувши пальці так, що пір'яна ручка хрумкнула. Вона знала про цей університет із заборонених фоліантів, які ночами перекладала на закритих полицях. Чудовисько на ланцюгах, що висить над Безоднею. Місце, де магія вимагає кривавої плати, а студенти з еліти використовують чужі життя як витратний матеріал. 

Навіщо вони витягнули її? Просту бібліотекарку, у якої за душою не було нічого, крім упертості та дивного внутрішнього гулу, що резонував із кожним рядком древніх проклять? 

— Ну що ж, — шепнула вона порожній бібліотеці, підіймаючись із-за столу. 

Крізь вузькі стрілчасті вікна свинцеве небо Кронштадта різали спалахи блискавок. 

А за сотні кілометрів від столиці, у самому серці Обсидіанової вежі, повітря пахло озоном, паленою шерстю та залізом. 

Кас стояв біля самого краю оглядового майданчика, відчуваючи, як крижаний вітер із Безодні тріпає комір його чорної мантії. Внизу, в абсолютній, дзвінкій чорноті, ворушилося щось древнє і голодне. Кожен удар цього невидимого пульсу віддавався у скронях тупим, свердлуючим болем — звичною платою за сорокахвилинне тренування з тіньовими клинками. 

На кістячках лівої руки запікалася свіжа кров. Заклинання виявилося занадто щільним, і магія, наче кислота, випалила шкіру навиліт. Кас стиснув кулак, придушуючи гримасу. Батько б не схвалив слабкість. Рада б порахувала тріщину в захисті вразливістю. 

— Ти пропускаєш вечірню раду міністрів, Кас, — пролунав за спиною плавний, просочений отрутою голос Нелл. Вона підійшла непомітно, ступаючи обсидіановою підлогою в лакованих туфлях, і зупинилася за крок. Її срібляста брошка з емблемою Ради холодно блищала у світлі багряних факелів. — Твій батько незадоволений. Кажуть, списки остаточно сформовані. 

Кас навіть не обернувся. 

— Нехай міністри самі вирішують свої політичні ребуси. Мене це не стосується. 

— Помиляєшся, — Нелл усміхнулася, торкаючись довгим нігтем його плеча. — Цього разу все інакше. У списки «Відбору» включили не просто сопливих мажорів із дипломатичного. Система витягла когось із дна. Якесь сміття з Нижнього міста. Алгоритми Ради спрацювали якось дивно… Кажуть, дівчинка навіть не магічка. 

Кассіан повільно повернув голову. У погляді його сірих очей промайнуло глухе роздратування. 

— І навіщо мені знати про якусь чергову жертву для університетської м’ясорубки? 

— Потім, — Нелл усміхнулася ширше, оголюючи білі зуби, — що вона підіймається сюди просто зараз. Дирижабль із Кронштадта вже сідає на зовнішні ланцюги. Твій батько особисто курує цей приліт. Кажуть, ця дівчина — не пустий звук. Вона пахне неприємностями. 

Кас знову подивився вниз, у бездонну пащу Безодні, куди йшли гігантські якірні ланцюги цитаделі. Гуркоту металу не було чутно через виття вітру, але десь у глибині душі, в самому переддвержі грудей, раптом неприємно і різко кольнуло. 

Інтуїція, яку він так старанно глушив роками тренувань, шепнула: крихка рівновага цього проклятого замку щойно рухнула. 

А десь нагорі, крізь свинцеву пелену крижаного дощу, важкий пасажирський дирижабль із гербом Залізної Корони невблаганно наближався до висячих мостів Університету. Лів притискала долоню до холодного скла ілюмінатора, готова зробити крок назустріч ланцюгам, які мали або зламати їх обох, або спалити цю систему дотла.