✧ Епілог

від імені Хлої

Хлоя ніколи не думала, що життя підкине їй стільки випробувань.

Колись їй здавалося, що найгірше уже сталось. 

Що після Греймонта, після тієї втечі, після п’яти років мовчання й життя, яке вона будувала з уламків, її більше нічим не здивуєш. Вона навчилася прокидатися вранці без очікування повідомлення, навчилася пити чорну каву без цукру, навчилася працювати так багато, щоб не залишалося часу думати про те, що болить. Навчилася посміхатися людям у фонді, виступати на конференціях, керувати програмами, говорити про минуле так, ніби власне минуле давно не мало над нею влади.

Яка ж вона була наївна.

Бо потім у її життя знову повернувся Тео Блеквуд.

І все, що вона так старанно ховала, зникало просто в неї під ногами.

Було все.

Злість.

Сарказм.

Погляди через переговорні столи.

Поцілунки, які мали стати зброєю, але завжди ставали правдою.

Емма.

Брехня.

Страх.

Ніч у саду, яку Хлоя досі іноді згадувала уривками: холодний камінь під пальцями, ліхтарі, перекошене люттю обличчя Емми, власне серце, що билося так голосно, ніби мало вирватися з грудей. А потім — Тео. Його голос. Його руки на її обличчі. Його сміх крізь жах, коли вона, сидячи на землі в смарагдовій сукні, сказала йому більше ніколи не обирати секретарок молодших за сімдесят.

Пізніше, коли все вляглося, вона сама не могла повірити, що це справді сказала.

Тео ж, на жаль, не забував.

— Для протоколу, — сказав він якось уранці, коли вони стояли на кухні його квартири, а вона намагалася знайти свою чашку серед його нестерпно однакового посуду. — Я більше не обираю секретарок узагалі.

— Добре.

— Моя нова стратегія — найняти Сару.

— Сара тебе з’їсть.

— Знаю. Але вона хоча б зробить це професійно.

Хлоя тоді засміялася.

І зрозуміла, що приходить в норму.

Не одразу, звісно.

Після гала-вечора їм знадобився час. Багато часу. Поліція, свідчення, внутрішні розслідування, батько Тео й Адріана, чиї маніпуляції нарешті випливли на поверхню настільки брудно, що навіть старі зв’язки не змогли повністю його прикрити. Емму забрали спочатку в лікарню, потім усе закрутилося юридично й медично, і Хлоя не хотіла знати деталей більше, ніж було потрібно. Їй вистачало одного: та брехня більше не стояла між ними.

Але правда теж не склеювала все за одну ніч.

Хлоя злилася.

На Емму.

На Тео.

На себе.

На те, що повірила.

На те, що не повірила.

На те, що кохала його навіть тоді, коли думала, що має піти.

І Тео цього разу не намагався пришвидшити її. Не вимагав пробачення. Не тиснув. Не вирішував за неї. Він просто був поруч. Іноді мовчки. Іноді з кавою. Іноді з таким винуватим виглядом, що Хлоя казала:

— Якщо ти ще раз подивишся на мене так, ніби я поранена тварина, я кину в тебе подушкою.

— Це буде фізичне насильство.

— Це буде терапія.

— Тоді я готовий.

Він справді був готовий.

І, можливо, саме тому вона поступово дозволила собі знову йому вірити.

Не так, як раніше. Не сліпо. Не юнацьки. Не тією вірою, яка думає, що любов сама все вирішить. Ні. Тепер їхня любов була дорослішою. Іноді складною. Іноді незручно чесною. Іноді з довгими розмовами о другій ночі, коли Хлоя питала те, що раніше проковтнула б, а Тео відповідав, навіть якщо йому було соромно. Вони вчилися не тікати. Не мовчати. Не ховати біль за сарказмом, хоча повністю від сарказму, звісно, не відмовилися.

Тео без сарказму був би підозрілим.

А потім він зробив їй пропозицію.

У своєму стилі.

Звісно ж.

Це сталося не в ресторані, не на даху з видом на Лондон і не під дощем у якійсь драматичній сцені, яку Ліам потім назвав би “недостатньо продуманою з точки зору освітлення”. Ні. Тео зробив це там, де Хлоя найменше очікувала, — у старій читальній залі Ashborne Foundation.

Вона прийшла туди після роботи, бо Тео написав їй дуже коротке повідомлення:

Потрібен твій підпис. Терміново.

Хлоя тоді стояла в ліфті й дивилася на екран телефону з підозрою.

— Якщо це чергова правка до договору, — пробурмотіла вона сама до себе, — я його вб’ю.

У читальній залі було тихо. Високі стелажі, зелені лампи на столах, запах дерева, паперу й старих палітурок. У центрі великого столу лежала папка. Чорна. Дорога. Дуже тео-блеквудівська.

Самого Тео не було видно.

Хлоя звузила очі.

— Тео?

Тиша.

Вона підійшла до столу й відкрила папку.

На першій сторінці було написано:

Угода про довічне партнерство

Хлоя завмерла.

Потім повільно опустила погляд нижче.

Сторони угоди:

Тео Блеквуд, надалі — “чоловік, який довго був ідіотом”.

Хлоя Ріверс, надалі — “жінка, яка мала повне право вдарити його ще сильніше, ніж просто по яйцях”.

Хлоя прикрила рот долонею.

— Боже мій.

З-за одного зі стелажів вийшов Тео.

У темному костюмі. Бездоганний, як завжди. Але очі в нього були зовсім не холодні. У них було стільки нервів, що Хлоя ледь не засміялася від ніжності.

— Я хотів зробити це романтично, — сказав він.

— Ти назвав себе ідіотом у юридичному документі.

— Це важлива преамбула.

— Тео…

— Прочитай далі.

Вона опустила очі на сторінку.

Пункт 1. Сторона Блеквуд зобов’язується більше ніколи не вирішувати за сторону Ріверс, що для неї краще.

Пункт 2. Сторона Ріверс має право бити сторону Блеквуд подушкою, якщо та порушує пункт 1.

Пункт 3. Сторона Блеквуд зобов’язується забезпечувати регулярну каву, підтримку, чесність і достатню кількість поцілунків, погоджену сторонами в усній формі.

Пункт 4. Сторона Ріверс не зобов’язана бути сильною щодня. У дні, коли вона не може, сторона Блеквуд зобов’язується бути поруч і не говорити дурниць.