✧ Розділ 28. Тео

Гала-вечір ішов повним ходом.

І, якби Тео був кимось іншим, можливо, він зміг би цим насолодитися.

Усе було справді неймовірно. Ліам, хай би як нестерпно це було визнавати, зробив неможливе: перетворив запуск AURELIA не просто на презентацію, а на подію, яку ще довго обговорюватимуть у правильних кабінетах, культурних колах і на сторінках видань, де люди використовують слова “спадщина”, “доступність” і “майбутнє гуманітаристики” так, ніби це не абстракції, а валюта.

Зал світився золотом і м’яким білим світлом. На високих стінах змінювалися проєкції старовинних рукописів: латинські фрази повільно розгорталися, немов написані невидимою рукою; фрагменти листів, мап, маргіналій, печаток і старих палітурок з’являлися й зникали під музику струнного квартету. У центрі зали стояли скляні вітрини з кількома оригінальними документами з архівів Ashborne, біля яких уже встигли зібратися професори, меценати й люди з тим характерним виразом обличчя, з яким багаті інвестори дивляться на щось давнє й одразу думають, як їхнє ім’я виглядатиме на табличці поряд.

Гості сміялися, говорили, торкалися келихами, обмінювалися візитками. Офіціанти рухалися між групами людей майже безшумно. Сара з планшетом і навушником у вусі виглядала так, ніби тримає цей вечір силою волі, погляду й кількох погроз технічній команді. Ліам був усюди: біля журналістів, біля інвесторів, біля сцени, біля бару, біля професора Вінтерса, якого він, здається, фізично відвернув від мікрофона, коли той почав вимовляти фразу: “Я скажу лише кілька слів”.

Тео стояв серед цього всього, приймав привітання, тиснув руки, посміхався, говорив правильні речі в правильні моменти й почувався так, ніби перебуває за товстим склом.

Все було приглушеним.

Голоси — далекими.

Світло — надто яскравим.

Кожна посмішка — зайвою.

Бо де б він не стояв, з ким би не говорив, у яку б розмову його не втягували, частина його уваги постійно шукала Хлою.

Він бачив її фрагментами.

Ось вона стоїть біля Сари, переглядаючи щось на планшеті, і киває так спокійно, ніби за останні тижні її життя не перетворилося на катастрофу. Ось сміється з якоюсь літньою меценаткою, і сміх виглядає бездоганно природним, хоча Тео вже знає: ця посмішка — частина броні. Ось приймає компліменти після промови, і люди дивляться на неї з тим захопленням, якого вона справді заслуговує. Ось Емілі непомітно підсовує їй келих води замість шампанського. Ось Ліам з’являється поруч із нею рівно в той момент, коли якийсь надто самовпевнений чоловік починає пояснювати їй щось, у чому вона розуміється втричі краще.

І кожного разу Тео змушував себе не підходити.

Не зараз.

Не при всіх.

Не поки не матиме правди.

Це була єдина думка, яка тримала його на місці.

Правда.

Він повторював це слово про себе, як прокляття.

Служба безпеки мовчала вже занадто довго. Маркус обіцяв, що вони близько. “Близько” для Тео нічого не означало. Близько — це ще не доказ. Близько — це ще не можливість підійти до Хлої, подивитися їй в очі й сказати: ти пішла не тому, що я справді став батьком чужої дитини; ти пішла через брехню. Близько — це ще не порятунок. Це лише продовження муки.

За сценарієм зараз мав починатися вальс.

Ліам називав це “естетичним переходом до неформальної частини вечора”, але Тео чув, як Сара за його спиною один раз пробурмотіла: “Це просто танці, Картере, заспокойся”, на що Ліам образився на цілих п’ятнадцять секунд.

Струнні змінили мелодію. Світло в залі стало трохи м’якшим. Перші пари почали збиратися ближче до центру.

Тео вже бачив, як Емма рухається в його бік.

Вона робила це без поспіху, але з тією жахливою впевненістю, яка останнім часом виводила його з себе. На ній була світла сукня, обличчя — м’яке, очі — вологі, рука знову час від часу торкалася живота. У цьому жесті було щось настільки театральне, що в Тео стискалися зуби. Але поруч були гості. Камери. Інвестори. Люди, які нічого не знали й не мали знати, принаймні сьогодні.

Він не міг влаштувати сцену.

Не міг, доки не мав доказів.

Саме тоді в кишені завібрував телефон.

Тео дістав його швидко, майже з роздратуванням, але щойно побачив ім’я на екрані, усе всередині завмерло.

Маркус.

Служба безпеки.

Він відійшов до колони біля бічного коридору й прийняв виклик.

— Кажи.

— Інформація є, — голос Маркуса був стриманий, але Тео одразу почув у ньому напругу.

— Що саме?

— Почну з головного. Дитини немає.

Тео не поворухнувся.

Усе навколо продовжувало жити. Музика грала. Гості сміялися. Хтось за його спиною сказав: “Фантастичний вечір”. Келихи дзвеніли. Десь Ліам давав останні вказівки команді.

А в Тео світ зупинився.

— Повтори, — сказав він, хоча почув ідеально.

— Дитини немає, містере Блеквуд. Жодної вагітності ми не підтвердили. Документ, який вона використовувала, підроблений. Дані належать іншій пацієнтці. Ім’я було змінене. Ми підтвердили через клінічний канал і юриста. Емма не перебуває на обліку. Немає жодних записів про відповідні огляди, аналізи чи консультації за останній період.

Тео повільно заплющив очі.

На якусь мить він не відчув полегшення.

Ні.

Спершу прийшла лють.

Така сильна, що пальці на телефоні заніміли.

Вона брехала.

Весь цей час.

Брехала Хлої в обличчя. Брехала йому. Брехала всім. Торкалася живота. Плакала. Казала, що їй погано. Використовувала слово “дитина” як зброю, як щит, як ланцюг.

І Хлоя через це пішла.

Хлоя плакала через це.

Хлоя дивилася на нього так, ніби любов до нього знову стала вироком, через брехню людини, яка стояла зараз у цьому ж залі й рухалася до нього з м’якою усмішкою.

Маркус говорив далі, але Тео майже не чув.

— Є фінансові сліди. Ми знайшли перекази через посередника. Також контакти з вашим батьком…