✧ Розділ 27. Хлоя

Гала-вечір настав.

Хлоя стояла перед дзеркалом у своїй спальні й дивилася на власне відображення так довго, що обличчя в склі поступово переставало здаватися її власним. Це була жінка в смарагдовій сукні, з акуратно вкладеним волоссям, тонким ланцюжком на шиї, рівною спиною й обличчям, на якому майже не залишилося слідів безсоння. Майже. Якщо не знати її по-справжньому, можна було б подумати, що вона спокійна. Зібрана. Готова.

Хлоя знала краще.

Її руки холодніли щоразу, коли вона думала про цей вечір. Не через запуск, хоча й через нього теж. AURELIA Archive був не просто проєктом. Він був місяцями роботи, безсонними ночами, нескінченними договорами, погодженнями, сварками, редагуванням, вірою, яку вона іноді тягнула на собі замість усієї команди. Сьогодні вони мали вивести його у світ. Сьогодні сотні людей побачать те, що ще нещодавно було лише концепцією на папері й божевільною ідеєю на нарадах.

Але за всім цим стояло інше.

Тео.

Емма.

Дитина.

Це слово досі било по ній, як щось фізичне. Вона могла працювати, могла говорити з людьми, могла відповідати на листи, могла тримати спину рівно, коли Емма проходила повз, поклавши руку на ще зовсім плаский живіт. Але варто було Хлої залишитися самій, як це слово знову підіймалося зсередини й перекривало все.

Дитина.

Тео стане батьком.

Емма буде поруч із ним не як тимчасова помилка, не як жінка з однієї незрозумілої ночі, а як мати його дитини. Назавжди вписана в його життя. Назавжди пов’язана з ним тим, чого Хлоя не могла ні заперечити, ні ненавидіти, ні відібрати. Саме це й робило біль таким нестерпним. Якби йшлося лише про зраду, про випадкову ніч, про те, що Тео зробив щось дурне, вона, можливо, змогла б злитися. Кричати. Ненавидіти. Але дитина була невинною. І Хлоя не могла, не мала права ставати людиною, яка просить чоловіка обирати між нею й власною дитиною.

Навіть якщо від цього вибору її саму розривало навпіл.

Вона повільно провела долонею по тканині сукні. Смарагдовий колір був глибокий, майже темний, як вода вночі. Сукня відкривала плечі, підкреслювала шию, м’яко облягала талію й спадала вниз важкими складками. Вона була красивою. Дорослою. Сильною. Саме такою, якою Хлоя хотіла виглядати сьогодні.

Не зламаною.

Не тією, яка кілька днів тому впала на коліна посеред коридору власної квартири й ридала так, що Емілі не могла нічого зрозуміти, лише тримала її, шепочучи: “Я тут, я тут, дихай, будь ласка”.

Не тією, яка прокидалася ночами й на мить забувала, що сталося, а потім згадувала все одразу й не могла вдихнути.

Не тією, яка досі кохала Тео Блеквуда так сильно, що ненавиділа не його, а саме себе за цю любов.

Двері спальні тихо відчинилися.

Хлоя не обернулася. У дзеркалі з’явилася Емілі — у темній сукні, з розпущеним волоссям і з тим виразом обличчя, у якому було забагато турботи й надто мало звичного сарказму. В останні дні Емілі поводилася обережніше, ніж будь-коли. Вона не тиснула, не вимагала подробиць, не змушувала Хлою “проговорити емоції”, хоча зазвичай робила це з наполегливістю людини, яка могла б вести допити в поліції. Вона просто була поруч. Готувала чай. Кидала плед. Перевіряла, чи Хлоя їла. Іноді мовчки сідала на підлогу біля її ліжка, коли Хлоя не могла заснути.

— Ти готова? — тихо запитала вона.

Хлоя подивилася на себе ще кілька секунд.

Потім так само тихо відповіла:

— Ні.

Емілі зайшла всередину й зупинилася позаду неї. Деякий час вони мовчали, дивлячись одна на одну через відображення. Потім Емілі обережно поправила пасмо волосся біля її скроні, хоча воно й так лежало майже ідеально.

— Сукня прекрасна.

— Дякую.

— Ти прекрасна.

Хлоя ледь посміхнулася.

— Це вже звучить як підготовка до чогось дуже складного.

— Якщо сьогодні хтось доведе тебе до сліз, це може стати останнім, що зробить ця людина.

Хлоя вперше за вечір тихо засміялася, але сміх швидко обірвався. Її погляд знову ковзнув до власних очей у дзеркалі.

— Я не знаю, як я витримаю його там.

Емілі не стала робити вигляд, що не розуміє.

— Тео?

Хлоя кивнула.

— Його. Її. Їх. Усе це.

Емілі стиснула губи. Вона ненавиділа Емму так відкрито, як Хлоя не могла дозволити собі ненавидіти. І Тео теж — принаймні час від часу. Але водночас Хлоя знала: Емілі розуміла, що все не так просто. Якби Тео був лише винним, якби він не виглядав настільки розбитим, якби Хлоя справді могла його зненавидіти, можливо, було б легше. Але нічого легкого в цій історії не залишилося.

— Ти не мусиш бути залізною, — сказала Емілі.

— Сьогодні мушу.

— Хлоє…

— Ні, Емілі. Сьогодні не можна розсипатися. Це запуск. Це моя робота. Це те, що я будувала місяцями. Я можу ненавидіти своє особисте життя скільки завгодно, але сьогодні я не дам йому зруйнувати AURELIA.

— А якщо це зруйнує тебе?

Хлоя не відповіла одразу.

Потім дуже тихо сказала:

— Тоді завтра й будемо думати, що з цим робити.

Емілі дивилася на неї довго, а потім кивнула. Не тому, що погоджувалася. Швидше тому, що знала: сперечатися марно.

— Добре. Тоді план такий. Ти виходиш туди, виглядаєш як богиня культурної спадщини, говориш промову, змушуєш усіх у залі повірити, що ти винайшла інтелектуальну елегантність, і якщо тобі треба буде вийти подихати — ти просто стискаєш мою руку або шукаєш Ліама. Він, на диво, іноді корисний.

— Не кажи йому цього.

— Ніколи. Він стане нестерпним.

— Він уже нестерпний.

— Тоді стане неймовірно нестерпним.

Хлоя повернулася й обійняла її. Емілі обійняла міцно, без жартів, так, ніби намагалася втримати її в цьому світі фізично.

— Я поруч, — сказала вона їй у волосся. — Що б там не було.

— Я знаю.

— І ще, Хло.

— Що?

Емілі відсторонилася й подивилася їй прямо в очі.

— Якщо побачиш Емму й захочеш вирвати їй волосся, просто пам’ятай: у цій сукні тобі не можна робити різких рухів.