✧ Розділ 26. Тео

Дні після того вечора стали для Тео найгіршими з усього, що він переживав за останні п’ять років.

Він думав, що вже знає, як виглядає провина. Думав, що за ці роки вивчив її до найдрібніших відтінків: мовчазну, коли стоїш поруч із братом і не знаєш, як витягти його з темряви; гостру, коли прокидаєшся посеред ночі й згадуєш очі жінки, яку сам відпустив; хронічну, коли живеш із рішенням, яке давно не можна змінити, але яке щодня нагадує про себе новими способами. Але те, що прийшло тепер, було іншим. Воно не сиділо десь глибоко. Воно стояло прямо перед ним щодня в образі Хлої Ріверс, яка приходила на зустрічі, говорила рівним голосом, усміхалася людям, погоджувала правки, а потім ішла повз нього так, ніби кожен крок коштував їй частини життя.

І він розумів: винен сам.

Не в усьому. Не в тому, що Емма прийшла до його квартири й кинула цю фразу, мов гранату в середину їхнього щойно зібраного світу. Не в тому, що вона відмовлялася говорити прямо, плутала його уривки пам’яті, плакала, замовкала, а потім знову повторювала, що “навіть однієї ночі буває достатньо”. Але винен у тому, що взагалі створив ситуацію, у якій така ніч могла існувати хоча б як можливість. Винен у тому, що напився до провалів у пам’яті. Винен у тому, що змусив Хлою знову стояти перед вибором, у якому вона мала або залишитися поруч із його хаосом, або врятувати себе втечею.

Кожного разу, коли він бачив Хлою в офісі, йому хотілося зробити дві речі одночасно: притиснути її до себе й просити не йти — і зникнути з її життя, бо, можливо, саме це було єдиним способом більше її не ранити. А кожного разу, коли поруч з’являлася Емма, в ньому підіймалася така темна, небезпечна лють, що Тео лякався самого себе. Він не довіряв їй. Уже ні. Її сльози, її тремтячий голос, її рука на животі, якого ще навіть не було видно, її м’які фрази про дитину й самопочуття — усе це здавалося надто точним, надто вчасним, надто добре спрямованим у ті місця, де він не міг бити у відповідь.

Бо там, де з’являлося слово “дитина”, будь-яка агресія ставала схожою на жорстокість.

— Нам потрібен тест, — сказав він їй через кілька днів, коли нарешті змусив себе говорити спокійно, без крику й без того бажання вдарити кулаком по столу, яке переслідувало його з першої секунди. — Після консультації з лікарем. Я хочу розуміти терміни, хочу знати, коли це можливо, які є варіанти, і хочу, щоб усе було офіційно.

Емма сиділа навпроти нього в кабінеті, знову в тій ролі тихої, вразливої жінки, яка ніби не просила нічого, крім підтримки. Вона опустила погляд на руки, і Тео вже знав, що зараз станеться щось неприємне. Він вивчив її нову тактику: мовчання, тремтіння пальців, потім сльози, а далі — фраза, через яку він почувався монстром.

— Ти мені не віриш, — сказала вона.

— Я не сказав цього.

— Але це саме те, що ти маєш на увазі.

— Я хочу фактів, Еммо.

— Фактів? — Вона різко підняла голову, і в її очах одразу заблищали сльози. — Я приходжу до тебе й кажу, що вагітна, а ти говориш зі мною як із пунктом у договорі.

— Не перекручуй.

— А як мені це назвати? Ти хочеш перевірити мене, ніби я щось вигадала.

Тео стиснув щелепу.

— Я нічого не пам’ятаю про ту ніч.

— А я пам’ятаю.

Він дивився на неї довго, намагаючись знайти хоч щось у її обличчі, що можна було б прийняти за правду без сумніву. Але що більше вона говорила, то більше йому здавалося, що він тоне в тумані, який хтось навмисно згущує навколо нього.

— Тоді розкажи мені, — сказав він тихіше. — Нормально. Спокійно. Без втечі, без натяків, без істерик. Що сталося?

Емма зблідла, а потім раптом схопилася за край стола.

— Мені погано.

— Еммо.

— Ні, справді погано. Мене нудить. Я не можу зараз. Ти тиснеш на мене, і це шкодить дитині.

Він завмер.

Ось так.

Щоразу саме так.

Варто було йому підійти ближче до суті, як розмова закінчувалася її поганим самопочуттям, сльозами, звинуваченням, що він жорстокий, або фразою про дитину, яка повністю вибивала з нього дух. Тео не міг дозволити собі бути байдужим, якщо вона справді вагітна. Не міг дозволити собі різкість, якщо там справді була дитина. Але з кожною такою розмовою все сильніше відчував, що ним керують.

А ще більше він ненавидів себе за те, що не мав доказів.

Адріан і Ліам нічого не говорили.

Принаймні прямо.

Вони не звинувачували його. Не читали лекцій. Не ставили тих питань, які він і сам ставив собі щоночі. Вони просто тримали його на плаву. Адріан приходив у кабінет із кавою й мовчки сідав поруч, якщо бачив, що Тео вже пів години дивиться в один і той самий документ. Ліам, навпаки, говорив без зупинки, але не про те, що боліло. Про запуск, про гостей, про медіа, про те, що якщо Тео ще раз вийде до команди з обличчям “я поховав усіх вас подумки”, то PR-відділ попросить компенсацію за моральну шкоду.

Одного разу Адріан, уже на виході з кабінету, лише тихо сказав:

— Ми докопаємось до правди.

Тео тоді підняв на нього очі.

— А якщо правда все одно знищить усе?

Адріан не відповів одразу.

— Тоді хоча б це буде правда.

Це не заспокоїло.

Але дало напрямок.

У той самий день Тео викликав Маркуса з охорони й попросив дізнатися все, що можливо, про Емму. Не поверхнево, не так, як роблять стандартну перевірку співробітника перед прийомом на роботу. Усе. Зв’язки, останні контакти, фінансові рухи, переміщення, камери, клуб, таксі, той вечір, та ніч. Усе, що можна було дістати законно й без зайвих слідів.

— Це делікатно? — запитав Маркус.

Тео подивився на нього.

— Дуже.

— Зрозумів.

Поки що була тиша.

І ця тиша зводила з розуму.

В один особливо паршивий день Тео зрозумів, що більше не може сидіти в офісі. Не може бачити Емму біля свого кабінету, не може ловити погляд Хлої в переговорній, не може слухати, як люди обговорюють останні деталі запуску AURELIA, ніби світ навколо не розвалюється на дрібні частини. Він вийшов із Blackwood Ventures, сів у машину й поїхав без чіткого плану, лише з бажанням опинитися там, де біль хоча б матиме іншу форму.