✧ Розділ 25. Хлоя

“Ти скоро станеш татом.”

Ці слова не мали сенсу.

Хлоя стояла в проході між кухнею й вітальнею, дивилася на Тео, на Емму, на уламки склянки біля власних ніг і не могла змусити мозок скласти почуте в реальність. Ніби хтось говорив незнайомою мовою. Ніби це була фраза з чужого життя, з чужої драми, з чужого жахливого вечора, який не мав жодного стосунку до неї. Вона навіть не відразу зрозуміла, що розбила склянку. Просто побачила воду на підлозі, прозору калюжу, уламки скла, свої босі ступні за кілька сантиметрів від гострих країв і подумала майже байдуже: треба відійти, щоб не порізатися.

Але не відійшла.

Бо Тео мав стати батьком.

Це був не просто удар. Це було щось значно гірше. Ніби в неї з грудей вибили все повітря, а потім ще й залишили стояти прямо там, посеред кімнати, змушуючи дивитися, як світ, який вона лише встигла зібрати докупи, знову тріскається по швах. Лише кілька днів тому вона дозволила собі повірити. Дозволила собі не тікати. Дозволила Тео бути чимось важливим, чимось, що може стати початком. І тепер Емма стояла в його квартирі, в їхній майже домашній тиші, і говорила таке, від чого все всередині Хлої все хололо.

Тео зробив крок до неї.

— Хлоє…

Вона відступила.

Не тому, що боялася його. А тому, що якби він торкнувся її в ту секунду, вона або розсипалася б прямо в нього на руках, або почала б кричати так, що сусіди викликали б поліцію. Ні те, ні інше вона не могла собі дозволити. Не при Еммі. Не зараз. Не тоді, коли та стояла поруч із цим блідим, майже переможним обличчям і дивилася так, ніби чекала саме цієї миті.

— Що ти сказала? — голос Тео прозвучав глухо, майже чужо.

Емма обхопила себе руками, і Хлоя з огидою помітила, як добре їй удається виглядати вразливою. Як легко вона опускає погляд, як тремтять її губи, як уся її постать говорить: “Я не хотіла руйнувати, але мене змусили”. Перед Тео вона знову стала тією самою овечкою, тією тихою, наляканою жінкою, яку треба захищати. Хлоя ж бачила інше. Бачила той холодний блиск у її очах, який з’явився в туалетній кімнаті, коли Емма сказала, що такий як Тео ніколи не подивиться на таку, як Хлоя.

— Я вагітна, — повторила Емма, уже тихіше. — І це твоя дитина.

Хлої здалося, що підлога трохи хитнулася.

Тео кілька секунд мовчав, а потім різко провів рукою по волоссю.

— Ні. Ні, почекай. Що за маячню ти несеш?

Емма скривилася так, ніби він її вдарив.

— Це не маячня.

— Ти приходиш до мене додому, без попередження, заходиш усередину й говориш таке, а я маю просто прийняти це за факт?

— Я не просила цієї дитини, але вона є.

— Дитини? — Тео коротко, сухо засміявся, але в цьому сміху не було нічого веселого. — Еммо, я навіть не знаю, чи між нами щось було.

Ці слова мали б щось змінити.

Мали б дати Хлої шанс вхопитися за сумнів, за обурення, за логіку. Тео не пам’ятає. Тео сам не знає. Тео не виглядає як чоловік, який щойно почув очікувану новину. Він виглядає приголомшеним, розгубленим, навіть наляканим. Але Хлоя стояла там і думала лише про одне: якщо він не знає, це не означає, що нічого не було.

Це означає, що могло бути.

І що тепер є дитина.

Через якийсь час вони сиділи у вітальні. Хлоя не пам’ятала, як саме опинилася на дивані. Мабуть, Тео все ж встиг прибрати скло, мабуть, змусив її відійти від уламків, мабуть, сказав щось про воду, але все це проходило повз неї туманом. Вона сиділа на краю дивана, випрямившись надто рівно, з руками, складеними на колінах, і дивилась, як Тео ходить кімнатою туди-сюди, ставлячи Еммі запитання, на які та відповідала знову й знову одним і тим самим.

— Коли ти дізналася? — питав він.

— Кілька днів тому.

— Чому сказала тільки зараз?

— Бо сподівалася, що ти сам зі мною поговориш.

— Про що саме? Про ніч, яку ти відмовляєшся пояснити?

— Я не відмовляюся.

— Тоді поясни.

Емма мовчала, потім ковтнула сльози й сказала:

— Ти був п’яний. Але ти був зі мною. Іноді навіть однієї ночі достатньо, щоб з’явилася дитина, Тео.

Хлоя заплющила очі.

Вона більше не могла це слухати.

Однієї ночі.

Це було занадто. Занадто конкретно, занадто тілесно, занадто боляче. Перед очима одразу виникли уривки, яких вона не хотіла бачити: Тео й Емма в його квартирі, у його ліжку, її руки на ньому, його голос, його дотики. Хлоя не хотіла уявляти, але уява була жорстокою, а біль — значно швидшим за розум.

— Я не пам’ятаю цього, — сказав Тео різко. — Ти розумієш, що ти мені кажеш? Я не пам’ятаю. Я прокинувся, ти була поруч, і ти не відповіла мені нормально. Ти втекла.

— Бо мені було соромно!

— За що?

— За те, що сталось. Я хотіла, щоб ти згадав сам.

Хлоя повільно підвелася.

Тео одразу повернувся до неї.

— Хлоє?

Вона не подивилася на нього. Не могла. Якщо подивиться — побачить його очі, а якщо побачить його очі, то, можливо, залишиться. А залишатися зараз означало слухати далі. Означало сидіти поруч і приймати той факт, що жінка, яка, можливо, носить його дитину, стоїть у його квартирі, а вона — Хлоя — знову зайва.

— Мені треба… — сказала вона, але голос не витримав, тому вона просто похитала головою й пішла в спальню.

Її речі були там.

Сукня на спинці крісла. Книжка на тумбочці. Зарядка біля ліжка. Її крем у ванній. Маленькі сліди того, як швидко вона дозволила собі повірити, що може тут залишитися. Хлоя дивилася на все це й відчувала себе настільки дурною, що аж нудило. Вона ще кілька годин тому стояла на цій кухні, сміялася, дозволяла Тео цілувати себе біля плити, думала, що можливо, нарешті, щось у них вийде. А тепер збирала речі тремтячими руками й не знала, що болить сильніше: те, що він міг бути батьком дитини Емми, чи те, що частина її все ще хотіла, щоб це виявилося неправдою.

Вона не знала, скільки минуло часу.

Може, п’ять хвилин.