✧ Розділ 24. Тео

Тео заснув майже під ранок.

До цього він довго не міг змусити себе навіть заплющити очі, бо боявся, що якщо зробить це, усе зникне. Кімната. Тиша. Тепло її тіла поруч. Її волосся на його подушці. Її пальці, які ще якийсь час після всього стискали його руку так, ніби вона теж не до кінця вірила, що вони справді тут. Разом. Не в черговій сварці, не в коридорі офісу, не в чужому болю, не посеред недомовок, а поруч настільки близько, що між ними не залишалося місця для брехні.

Ніч була такою, після якої не хочеться говорити одразу, бо слова здаються занадто грубими. Вони й так сказали одне одному надто багато — руками, подихом, тремтінням, тим, як Хлоя спочатку плакала, потім сміялася крізь сльози, потім цілувала його так, ніби теж боялася, що ранок забере в них сміливість. Усе було гостро, палко, майже відчайдушно. Не як початок чогось легкого, а як повернення додому після дуже довгої дороги, на якій вони обидва встигли загубити надто багато.

Тео не міг повірити.

Навіть тоді, коли Хлоя лежала поруч і її коліно торкалося його ноги. Навіть тоді, коли вона сонно бурмотіла щось незадоволене, коли він поправив ковдру на її плечах. Навіть тоді, коли він чув її дихання в темряві й розумів, що це не сон, не алкогольний маревний жарт, не чергова сцена, яку його мозок придумав, щоб добити його після п’яти років самоконтролю.

Вона була тут.

З ним.

Нарешті.

Його.

І саме на цьому слові він змусив себе зупинитися. Бо Хлоя не була річчю, яку можна привласнити. Вона ніколи не була. Саме в цьому й полягала його найбільша помилка колись — він думав, що може вирішувати за неї, відпускати за неї, мовчати за них обох, ніби його страх мав більшу вагу, ніж її право знати правду. Але цієї ночі, коли вона сама покликала його, сама попросила поцілувати, сама залишилася, це слово все одно спалахувало в ньому з небезпечною ніжністю.

Не “його” як власність.

Його як доля, яку він мало не втратив остаточно.

Його як жінка, яку він кохає так давно, що любов уже стала частиною його кісток.

Над ранок він усе ж заснув, обіймаючи її так обережно, ніби досі боявся зробити боляче. Востаннє, що пам’ятав перед сном, — це як Хлоя в темряві ледь чутно сказала його ім’я, і він поцілував її в скроню, не питаючи більше нічого.

Прокинувся він від звуку телефону.

Не свого.

Дзвінок був приглушений, десь зовсім поруч, і спочатку Тео подумав, що йому наснилося. Він повільно розплющив очі, відчуваючи ранкову важкість у тілі, м’яке світло за шторами й холод там, де ще недавно була Хлоя. Вона вже не лежала поруч. Сиділа на краю ліжка, загорнута в ковдру, з телефоном у руці й опущеними плечима.

Тео не бачив екрана.

Але здогадався майже одразу.

Алекс.

І від цієї думки в грудях неприємно стиснулося, хоча він змусив себе не рухатися різко. Він не мав права злитися. Не мав права вимагати, щоб учорашня ніч автоматично стерла все, що існувало в її житті до цього ранку. Алекс був не випадковим хлопцем із бару й не тим, кого можна було просто викреслити з кількох повідомлень. Він був людиною, яка була поруч із нею, поки Тео сам залишався осторонь.

Хлоя дивилася на телефон так, ніби тримала в руці не пристрій, а вирок.

Тео повільно підсунувся ближче й поцілував її в плече. Легко. Без вимоги. Просто щоб вона знала, що він поруч.

Вона здригнулася, але не відсторонилася.

— Це Алекс? — тихо запитав він.

Хлоя повільно кивнула.

— Я почуваюся жахливо.

Її голос був хрипкий після ночі й сну, але в ньому було стільки провини, що Тео на мить забув про власні ревнощі. Він підвівся на лікоть і подивився на неї уважніше. Вона не плакала, але була дуже близько до цього. І саме це знову нагадало йому: якщо він справді хоче бути з нею, то має любити не лише ту частину, яка цілує його в темряві, а й ту, яка наступного ранку не вміє безболісно розірвати зв’язок із хорошою людиною.

— Хлоє, — сказав він м’яко, — ти не зробиш це кращим, якщо відкладеш.

— Я знаю.

— Він заслуговує на чесність.

Вона повернула голову й подивилася на нього з таким болем, що Тео сам відчув себе винним, хоча не мав би.

— А якщо я не вмію бути чесною настільки, щоб не зруйнувати людину?

— Тоді просто будь настільки чесною, наскільки можеш.

Вона стиснула телефон у пальцях.

— Ти дуже спокійний як для чоловіка, який, здається, мав би зараз ненавидіти саму думку про цей дзвінок.

Тео ледь усміхнувся, але посмішка вийшла сумною.

— Я не спокійний. Я просто намагаюся нарешті не поводитися як самовпевнений ідіот.

— Дивно. Нова стратегія?

— Експериментальна.

Хлоя дуже тихо засміялася, але сміх швидко згас. Телефон перестав дзвонити, проте майже одразу на екрані спалахнуло повідомлення. Вона прочитала його, і її обличчя стало ще винуватішим.

Тео сів, поцілував її в оголене плече ще раз і змусив себе відсторонитися.

— Поговори з ним. Я піду зроблю каву.

Вона подивилася на нього так, ніби хотіла щось сказати. Можливо, попросити залишитися. Можливо, вибачитися. Можливо, просто схопити його за руку, бо сама не знала, як пережити цю розмову. Але потім повільно кивнула.

— Дякую.

— Не дякуй. Просто поговори.

Він одягнувся швидко, майже не дивлячись на неї, бо знав: якщо подивиться довше, може передумати й залишитися. А це було б неправильно. Не тому, що він не хотів бути поруч. Навпаки. Саме тому, що хотів, він і мусив дати їй простір.

На кухні вже сидів Адріан.

Він був босий, у темній футболці, з чашкою кави перед собою й таким виглядом, ніби спав максимум дві години, але все одно виглядав зібраніше, ніж більшість людей після повноцінного відпочинку. На столі стояли залишки вчорашньої їжі, порожні склянки, недоїдений торт із принизливим написом і пляшка води, яку Ліам, очевидно, не відкрив, бо вважав її зайвою в їхній драматичній культурі.