✧ Розділ 23. Хлоя

Хлоя затрималася перед входом на кухню.

Принаймні вона думала, що це кухня, бо саме звідти долинали голоси Ліама й Адріана, приглушений звук скла об мармурову поверхню і той особливий відгомін великого будинку, в якому кожен рух здавався трохи гучнішим, ніж мав би бути. Вона стояла в коридорі, поклавши долоню на холодну стіну, і намагалася дихати рівно. Просто дихати. Вдих, видих. Ще раз. Нічого складного.

Але всередині все горіло.

Слова Тео досі звучали в ній, наче він сказав їх не кілька хвилин тому, а залишив прямо під шкірою. “Адріан досі кохає Елару. Так само як я досі кохаю тебе”. Це було так просто. Так беззахисно. Так несправедливо, що Хлої хотілося розвернутися, повернутися до нього й вимагати, щоб він забрав ці слова назад, бо вона не просила їх. Не була готова. Не хотіла знати, що всі ці п’ять років він теж носив у собі щось живе, болюче, невимовлене.

Вона вже встигла побудувати цілу версію минулого, у якій Тео просто не вистачило почуттів. У цій версії їй було боляче, але принаймні все було зрозуміло. Він відпустив, бо не кохав достатньо. Він мовчав, бо йому було легше. Він зник із її життя, бо вона не була для нього тією людиною, за яку борються. Це була жорстока правда, але в ній можна було жити. Її можна було ненавидіти, але з нею можна було прокидатися вранці й іти далі.

А тепер він сказав, що кохав.

Досі кохає.

І це не загоювало стару рану, як мало б, а навпаки — розривало її глибше.

Бо якщо він кохав, то чому все одно дозволив їй піти?

Хлоя повільно провела пальцями по волоссю, зібрала себе настільки, наскільки могла, і змусила ноги рухатися. Вони справді приїхали сюди не заради неї. Не заради її катастрофічної історії з Тео. Не заради зізнань у коридорах і не заради того, щоб вона знову стояла на межі, не знаючи, чи хоче втекти, чи залишитися. Вони були тут заради Адріана, і якщо навіть половина сказаного Тео правда, то цей день для нього важив набагато більше, ніж Хлоя могла уявити.

Вона зробила ще один вдих і зайшла.

Кухня виявилася великою, світлою й бездоганно дорогою, але не холодною. Уздовж однієї стіни тягнулися високі шафи з темного дерева, навпроти стояв широкий кухонний острів із кам’яною стільницею, а за великими вікнами виднівся сад, мокрий після нічного дощу. На острові вже стояли пляшки, які Ліам, очевидно, привіз як частину свого ритуалу вторгнення, кілька коробок із їжею, пачка чипсів і щось дуже схоже на торт, куплений у поспіхом.

Адріан сидів за островом у темній футболці й домашніх штанах, не поголений, із розпатланим волоссям і таким виглядом, ніби останні кілька годин провів не у власному будинку, а в якійсь глибокій ямі, звідки його витягли силою. Перед ним стояла склянка з алкоголем. Ліам сидів поруч, уже встигнувши відкрити одну з пляшок, і говорив щось із тією навмисною легкістю, якою люди іноді прикривають дуже сильне хвилювання.

Коли Хлоя зайшла, обидва повернули голови.

Ліам першим посміхнувся.

— О, наша почесна гостя знайшла кухню. Прекрасно. Я вже думав, Тео знову влаштував у коридорі драматичний монолог, і ми втратили тебе назавжди.

Адріан подивився на неї уважніше, і в його очах промайнуло здивування. Не те швидке здивування, коли людина бачить когось небажаного, а тихе, майже болюче. Наче її поява зачепила в ньому щось старе, дуже давно заховане.

— Хлоя, — сказав він хрипло.

Вона затрималася біля входу лише на секунду, а потім змусила себе підійти ближче.

— Візьмете у свій клуб ще мене?

Ліам відкрив рот, очевидно, щоб одразу сказати щось дурне, але Адріан випередив його. Він мовчки взяв третю склянку, налив у неї алкоголь і посунув через острів до Хлої. Без питань. Без пояснень. Без жодної спроби зробити момент менш важким, ніж він був.

Хлоя взяла склянку.

Саме тоді за її спиною з’явився Тео. Вона відчула його ще до того, як почула кроки. Це дратувало. Несправедливо. Майже принизливо — те, як її тіло досі знало його присутність. Він зайшов тихо, зупинився біля неї, але не надто близько, і Хлоя була йому за це вдячна. Вона не подивилася на нього одразу. Не змогла. Тому просто підняла склянку разом з іншими.

Ліам теж налив собі, Адріан долив у свою, Тео мовчки взяв четверту склянку, і на кілька секунд кухня наповнилася дивною тишею. Не траурною, не незручною, радше тією тишею, у якій люди згадують те, що не хочуть називати вголос.

— За що п’ємо? — тихо запитав Ліам, хоча цього разу навіть він не звучав жартівливо.

Адріан подивився в свою склянку.

— За те, щоб пережити ще один рік.

Хлоя відчула, як щось стислося в грудях.

Вони випили мовчки.

Алкоголь обпік горло, і вона ледь стримала гримасу, бо після вчорашньої ночі її організм мав повне право подати офіційну скаргу. Ліам це, звісно, помітив.

— Після клубу важко? — спитав він із невинним виглядом.

Хлоя поставила склянку на стіл і повільно повернула до нього голову.

— Картер.

— Мовчу.

— Добре.

— Але хочу зазначити, що твій нічний дзвінок Тео вже входить у трійку найкращих подій мого року.

— Ліаме.

— Усе, тепер точно мовчу.

— Ти вже двічі це казав.

— Я мусив закінчити думку.

Адріан раптом тихо засміявся. Коротко, хрипко, майже несподівано навіть для себе. Ліам миттєво вхопився за цей звук, як за доказ, що його місія не провалена.

— Ось, бачите? Пацієнт реагує. Я ж казав, нам потрібні алкоголь, їжа й приниження Тео. Це завжди працює.

Тео кинув на нього сухий погляд.

— Ти сьогодні дуже сміливий.

— Я сьогодні з запасним ключем і моральною перевагою.

— Моральна перевага в тебе закінчилася в момент, коли ти приніс торт із написом “тримайся, старий”.

Хлоя повернулася до коробки на столі.

— Там справді такий напис?

Ліам гордо відкрив кришку.

На торті кривими білими літерами було написано: “ТРИМАЙСЯ, СТАРИЙ. P.s він вже не виросте, змирись що 5 см це сердньостатистичний показник”.