✧ Розділ 22. Тео

Тео не був певен, що бачив у житті щось настільки абсурдно прекрасне, як Хлоя Ріверс із похміллям у його ліжку.

Вона сиділа серед сірої ковдри, розпатлана, обурена, з пом’ятою сукнею, з тінями під очима й таким виразом обличчя, ніби Всесвіт особисто зрадив її, привізши саме сюди. У будь-якій іншій ситуації він, можливо, поводився б обережніше. Можливо, навіть шляхетно. Дав би їй води, вийшов із кімнати, дозволив би зібрати себе по шматках без свідків і не використовував би її стан проти неї.

Але це була Хлоя.

І вчора вночі вона подзвонила йому п’яна, обматюкала кількома мовами, назвала “самовпевненим юридичним виродком у дорогій сорочці”, потім сказала, що кохає його, потім одразу послала до біса, а потім, здається, почала сперечатися сама з собою про те, чи має він право радіти першій частині, якщо друга все ще залишається чинною.

Це було восьме диво світу.

Ні. Дев’яте.

Бо восьмим було те, що Емілі, Сара і якийсь таксист змогли передати її йому живою, хоч і дуже голосною, дуже емоційною та дуже впевненою у власній ненависті.

Тео досі пам’ятав той дзвінок майже дослівно. Було далеко за другу ночі, він саме намагався змусити себе заснути після ще одного безглуздого вечора, проведеного за роботою, коли телефон раптом завібрував на тумбочці. Побачивши її ім’я на екрані, він спочатку подумав, що це помилка. Потім — що щось сталося. А потім почув її голос і зрозумів, що сталося справді щось масштабне, але зовсім не те, що він уявляв.

— Ти, — сказала вона замість привітання. — Ти просто катастрофа.

Тео сів у ліжку, миттєво прокинувшись.

— Хлоє?

— Не “Хлоє” мені тут. Не роби цей голос.

— Який голос?

— Оцей. Низький. Спокійний. Ніби ти нормальний.

Він тоді кілька секунд мовчав, притискаючи телефон до вуха й намагаючись зрозуміти, чи не сниться йому все це. У трубці гупала музика, хтось сміявся, Емілі десь на задньому фоні вигукнула: “Скажи йому про сорочку!”, а Сара, абсолютно серйозним голосом, додала: “Ні, краще припинити цю комунікацію на юридично безпечному етапі”.

— Ти п’яна, — сказав Тео.

— А ти нестерпний.

— Це не відповідь.

— Це факт.

Потім вона говорила ще. Дуже багато. Про його ідіотські правки. Про те, що він навмисно її дратує. Про Емму, яку Хлоя назвала “гадюкою в людській оболонці з хорошою укладкою”. Про Алекса, який хороший, але “це нечесно, бо хороші чоловіки не повинні бути такими хорошими, коли серце поводиться як повна дурепа”. І десь між цими уривками, матюками, образами та погрозами вона раптом сказала:

— Я люблю тебе, ясно? Люблю. Досі, блять. І ненавиджу за це.

Тео тоді просто завмер.

Усе в ньому завмерло.

Він не вірив до останнього. Навіть коли почув це. Навіть коли її голос зламався на цьому “досі”. Навіть коли вона одразу після цього розлютилася, сказала, що він не має права нічого відповідати, і послала його так творчо, що Ліам, якби почув, аплодував би стоячи.

Але головним залишилося не те, що вона його послала.

Не те, що обматюкала.

Не те, що звинуватила в усьому, включно з власною зіпсованою нервовою системою.

Головним було інше.

Вона любить його.

Досі.

Чорт забирай, досі.

І тепер вона сиділа в його ліжку, дивилася на нього з таким жахом, ніби щойно зрозуміла масштаб власної нічної катастрофи, а Тео вперше за дуже довгий час відчував не лише біль чи ревнощі, а щось небезпечно схоже на щастя.

— Час вставати, — сказав він, ставлячи каву на тумбочку.

Хлоя повільно підняла на нього очі.

— Ні.

— Це була не пропозиція.

— Я вмираю.

— Драматично, але малоймовірно.

— Я не хочу вставати.

— А я не хочу, щоб ти знову дзвонила мені о другій ночі й пояснювала таксисту, що я “чоловік із поганим характером і дуже добрими руками”, але життя несправедливе для всіх.

Хлоя застигла.

Потім дуже повільно заплющила очі.

— Я цього не казала.

— Казала.

— Ні.

— Казала двічі. Другий раз — голосніше, бо Емілі попросила повторити.

Вона схопила подушку й притиснула її до обличчя.

— Вбий мене.

— У нас сьогодні інші плани.

Це, схоже, нарешті повернуло її до реальності. Вона різко опустила подушку й подивилася на нього насторожено.

— Які ще плани?

— Ти зараз вип’єш воду, приймеш таблетку, приведеш себе до стану, в якому тебе можна показувати людям, і ми поїдемо.

— Куди?

— Побачиш.

Хлоя примружилася.

— Я нікуди з тобою не поїду.

— Поїдеш.

— Ти дуже впевнений як для чоловіка, якого я недавно травмувала коліном.

Тео ледь посміхнувся.

— Я вже майже відновився.

— Шкода.

Він засміявся й сів на край ліжка. Хлоя миттєво напружилася, натягнувши ковдру вище, хоча сукня все ще була на ній, а між ними залишалася цілком пристойна відстань. Її погляд ковзнув по кімнаті, по його футболці, по власних туфлях біля ліжка, по воді на тумбочці, і він майже фізично побачив момент, коли її думки повернулися до найгіршого питання.

— Тео, — сказала вона тихіше. — Між нами… щось було?

Він подивився на неї.

Звичайно, він міг одразу відповісти чесно. Сказати “ні”, пояснити, що вона заснула в машині майже одразу після того, як назвала його “емоційно недоступним придурком”, що він привіз її сюди лише тому, що Емілі забула ключі від її квартири, а сама Хлоя в якийсь момент дуже впевнено заявила, що живе “десь там, де є двері”. Міг сказати, що він поклав її в гостьовій кімнаті, але вона серед ночі вийшла, поскаржилася, що там “занадто тихо, як в склепі”, і впала спати в його ліжку, зайнявши рівно половину простору та всю ковдру.

Міг.

Але не сказав.

Бо її наляканий, розгублений погляд був надто спокусливою можливістю.

— А ти не пам’ятаєш? — спитав він дуже спокійно.

Хлоя зблідла.

— Тео.