✧ Розділ 21. Хлоя

Хлоя йшла коридором Blackwood Ventures настільки швидко, що майже не відчувала підлоги під ногами.

Усе тіло палало від злості. Від обурення. Від сорому. Від того нестерпного, принизливого факту, що кілька хвилин тому Тео Блеквуд поцілував її посеред офісу, після всіх своїх ревнощів, звинувачень, нахабних реплік і самовпевнених висновків, а вона — нехай лише на секунду, нехай проти власного здорового глузду — відповіла.

Саме це й зводило її з розуму найбільше.

Не його нахабство.

Не його слова.

Не навіть те, що він мав зухвалість дивитися їй в очі й казати, що вона бреше.

А те, що десь глибоко всередині вона знала: у цьому конкретному випадку він мав рацію.

Хлоя зайшла до найближчої порожньої переговорної, зачинила за собою двері й кілька секунд стояла посеред кімнати, стискаючи кулаки так сильно, що нігті впивалися в долоні. Їй хотілося кричати. Хотілося розбити щось об стіну. Хотілося повернутися назад і вдарити його ще раз, цього разу не коліном, а, бажано, чимось важким і юридично обґрунтованим.

“Самовпевнений покидьок,” — подумки сказала вона.

Потім додала ще кілька варіантів, значно менш пристойних.

Як він посмів?

Як він узагалі посмів цілувати її так, ніби мав право? Так, ніби достатньо просто підійти, взяти те, чого хочеться, і змусити її згадати все, що вона так довго намагалася поховати. Так, ніби між ними не було п’яти років мовчання, образ, болю, недомовленостей і тих ночей, коли вона лежала без сну й повторювала собі, що він більше не має значення.

А найогидніше було те, що його поцілунок справді все зруйнував.

Не її життя. Не її роботу. Не навіть її нову реальність, у якій був Алекс, притулок, Емілі, фонд і стабільний розклад. Ні, він зруйнував дещо значно небезпечніше: її власну брехню.

Хлоя могла скільки завгодно казати йому про байдужість. Могла говорити це рівним голосом, дивитися холодно, відступати, сперечатися, тримати дистанцію, цілувати Алекса біля входу, дозволяти всім навколо вірити в те, що вона давно перегорнула цю сторінку. Але її тіло, її дихання, її дурне серце, яке досі реагувало на Тео швидше, ніж розум устигав вигадати захист, зрадили її за одну секунду.

Вона досі кохала його.

Ця думка прийшла не як відкриття. Радше як вирок, який вона давно чула десь у глибині себе, але вперто відмовлялася визнавати. Вона кохала його не так, як у двадцять, не наївно, не беззахисно, не з вірою, що любов усе виправить. Тепер це почуття було іншим. Зламаним, зіпсованим, небезпечним. У ньому було більше болю, ніж ніжності, більше страху, ніж надії. Але воно було.

І саме тому вона не могла залишатися поруч із ним після запуску проєкту.

Рішення прийшло швидко, майже миттєво. Хлоя взяла телефон, відкрила календар і, не дозволяючи собі передумати, написала серу Генрі з проханням про коротку розмову до кінця дня. Відповідь прийшла за дві хвилини: “Заходь о шістнадцятій. Якщо це через Блеквуда — принеси каву. Мені знадобиться”.

Попри все, Хлоя майже всміхнулася.

О шістнадцятій вона зайшла до кабінету директора Ashborne Foundation уже зібраною. Принаймні зовні. Сер Генрі сидів за великим дерев’яним столом, заваленим паперами, старими каталогами, листами від університетів і двома чашками кави, одну з яких він одразу підсунув їй.

— Ти виглядаєш так, ніби щойно виграла війну, але ненавидиш усю дипломатію, яка за нею іде, — сказав він замість привітання.

Хлоя сіла навпроти й поставила сумку біля крісла.

— Мені потрібно обговорити AURELIA.

— Я вже боюся.

— Я доведу запуск до кінця, — сказала вона одразу, без підготовки. — Усі ключові етапи, фінальні документи, технічні погодження, конференція, публічний старт. Я не кину проєкт до запуску й не підведу фонд.

Сер Генрі повільно відкинувся на спинку крісла.

— Але?

Хлоя зробила ковток кави, хоча смаку майже не відчула.

— Але після запуску я не хочу займатися його подальшим супроводом.

У кабінеті запала тиша.

Сер Генрі дивився на неї довго, уважно й дуже не по-директорськи. У його погляді не було роздратування. Лише втома людини, яка вже здогадалася про відповідь, але все одно сподівалася, що помиляється.

— Це через Blackwood Ventures?

— Це через те, що після запуску проєкту йому потрібна людина, яка зможе працювати з партнерами без особистого конфлікту.

— Я не питав про офіційну причину, Хлоє.

Вона опустила погляд на чашку.

— Тоді так. Через Blackwood Ventures.

— Через Тео Блеквуда?

Хлоя мовчала кілька секунд. Сер Генрі не квапив її. І саме це було найгірше, бо змушувало відповідати чесно.

— Так.

Він важко видихнув і потер перенісся.

— Я знав, що у вас є історія.

Хлоя підняла очі.

— Ви знали?

— Дитино, я керую фондом, у якому половина людей думає, що вміє приховувати драми краще, ніж пише звіти. Звісно, я знав, що там щось є. Не деталі. Але достатньо, щоб розуміти: кожна ваша зустріч із Блеквудом виглядає так, ніби два блискучі професіонали намагаються підпалити кімнату поглядом і назвати це робочим процесом.

Хлоя мимоволі засміялася, але сміх швидко згас.

— Я не хочу, щоб це зашкодило проєкту.

— І тому просиш зняти тебе після запуску?

— Так.

— Ти розумієш, що це твій проєкт?

— Розумію.

— Твоя репутація. Твій кар’єрний стрибок. Твоє ім’я стоятиме поруч із AURELIA дуже довго.

— Саме тому я не йду зараз. Я доведу його до кінця. Але після запуску супровід може взяти Моніка або хтось із міжнародного відділу. Я передам усі матеріали, проведу команду через перший місяць, якщо потрібно, але не хочу бути основною контактною особою з Blackwood Ventures.

Сер Генрі мовчав довго.

Потім тихо спитав:

— Він зробив тобі боляче?

Хлоя відвела погляд до вікна.

Лондон за склом був сірим, мокрим і байдужим до будь-яких людських катастроф.