✧ Розділ 19. Хлоя

Хлоя вийшла з переговорної настільки швидко, що сама не одразу зрозуміла, куди йде.

Вона просто рухалася вперед коридором Blackwood Ventures, стискаючи в руках папку з документами так сильно, що краї твердої обкладинки боляче врізалися в пальці. Навколо хтось говорив по телефону, хтось проходив повз із ноутбуком, хтось кивав їй на знак привітання, але вона майже нікого не бачила. Її всередині трусило від злості. Від обурення. Від того, як Тео дозволив собі говорити з нею, торкатися її, питати про шанс так, ніби мав на це хоча б найменше право.

Шанс.

Слово досі гуділо в голові, дратувало, бісило й не давало зробити нормальний вдих.

Який шанс?

На що саме він хотів шанс? На те, щоб знову з’явитися в її житті через п’ять років і поводитися так, ніби весь біль, через який вона пройшла, можна стерти кількома гарячими поглядами у переговорній? На те, щоб одним дотиком до її волосся зруйнувати все, що вона так довго вибудовувала всередині себе? На те, щоб поставити її перед вибором, якого він сам колись їй не дав?

Хлоя різко натиснула кнопку ліфта й заплющила очі, намагаючись опанувати себе.

Вона сказала йому, що відчуває байдужість.

Сказала спеціально.

Вибрала саме це слово, бо знала, що воно вдарить найболючіше.

Байдужість.

Не ненависть, не образу, не біль. Усе це означало б, що він досі має значення. А байдужість мала звучати як кінець. Як порожнеча. Як двері, які остаточно зачинилися.

Вона хотіла його ранити.

І ця правда була настільки неприємною, що Хлоя майже не могла дивитися на себе зсередини.

Хотіла, щоб він відчув хоча б частину того, що вона відчувала тоді, п’ять років тому. Хотіла, щоб йому теж стало холодно від усвідомлення, що людина, якій ти довірив щось дуже важливе, раптом дивиться на тебе так, ніби ти більше нічого для неї не означаєш. Хотіла показати йому, що він зробив із нею.

Але найгірше полягало в тому, що боляче було не йому.

Боляче було їй.

Вона зайшла в ліфт, натиснула потрібний поверх і сперлася спиною на холодну металеву стінку. Її дихання досі було нерівним, а в грудях стояв важкий клубок, який не хотів зникати. Перед очима знову й знову спливав його погляд, коли вона сказала про байдужість. Не злість. Не сарказм. Не звична холодна маска. На одну коротку секунду в його очах промайнуло щось настільки вразливе, що Хлоя майже пошкодувала.

Майже.

А потім згадала Емму.

І жаль миттєво зник.

Бо яке він узагалі мав право питати її про Алекса? Яке право мав говорити про її особисте життя, про поцілунки біля входу, про коханців, якщо його власна секретарка, здається, не надто переймалася тим, щоб приховувати їхні стосунки? Емма, яка останні дні поводилася так, ніби в їхньому офісі існує якась велика таємниця, але розповідала її поглядом кожному, хто мав очі. Емма, яка червоніла, коли Тео заходив у приміщення. Емма, яка виходила з його кабінету трохи надто швидко. Емма, через яку половина співробітників уже перешіптувалася біля кавомашини, вдаючи, що обговорює не приватне життя юридичного директора, а прогноз погоди.

Хлою аж перекосило від цієї думки.

Не тому, що їй було не байдуже.

Звісно, ні.

Вона ж щойно сказала, що байдужа.

Отже, мала бути байдужа.

Тільки чомусь усередині все одно стискалося від одного лише уявлення, що Тео міг вночі торкатися іншої жінки, говорити з нею тихим голосом, дозволяти їй бути поруч у своєму просторі так, як колись дозволяв Хлої. І найогидніше було навіть не це. Найогидніше було те, що Хлоя не мала права злитися. Вона сама цілувала Алекса на його очах. Сама зробила це зброєю. Сама вирішила, що має поставити крапку.

То чому ж ця крапка так боліла?

Робочий день вона допрацювала майже насильно.

Сара кілька разів приносила їй документи, ставила уточнювальні запитання, повідомляла про листи від технічної команди, але Хлоя відповідала автоматично. Вона переглядала таблиці, виправляла примітки, погоджувала формулювання, відправляла короткі повідомлення й ловила себе на тому, що перечитує один і той самий абзац по три рази. Усе навколо здавалося трохи нереальним, наче вона працювала не у власному тілі, а десь збоку, спостерігаючи за собою з безпечної відстані.

Сара, звісно, помітила.

— Ти сьогодні не обідала, — тихо сказала вона ближче до п’ятої, поклавши на стіл чергову папку.

Хлоя навіть не підняла очей.

— Я не голодна.

— Ти це кажеш завжди, коли або дуже зайнята, або дуже зла.

— І який варіант сьогодні?

Сара на мить замовкла.

— Я не настільки смілива, щоб відповісти чесно.

Хлоя все ж подивилася на неї, і, попри втому, кутики губ самі трохи здригнулися.

— Розумна відповідь.

— Я стараюся.

Коли робочий день нарешті закінчився, Хлоя вийшла з офісу з відчуттям, ніби прожила не один день, а цілий тиждень. Біля входу вже чекав Алекс. Він стояв поруч із машиною, тримаючи в руках два паперові стаканчики з кавою, але, побачивши її обличчя, одразу змінився. Посмішка стала м’якшою, обережнішою, а погляд уважнішим.

— Важкий день? — спитав він.

— Жахливий.

— Кава не врятує?

— Сьогодні, мабуть, ні.

Алекс простягнув їй стаканчик усе одно.

— Тоді хоча б зробить цей жахливий день теплішим на п’ять відсотків.

Хлоя взяла каву й видихнула. Їй стало соромно від його простоти. Від того, як легко він був поруч. Без вимог, без докорів, без спроб залізти в її голову й витягти звідти правду, до якої вона сама ще не була готова.

— Можемо поїхати кудись повечеряти, — запропонував він, відчиняючи їй дверцята. — Є місце біля Темзи, яке тобі мало б сподобатися. Там тихо, непогана паста і офіціанти не дивляться так, ніби засуджують твоє життя.

Вона втомлено посміхнулася.

— Сьогодні не хочу більше бачити людей.

— Тоді без людей.

— Алекс, я справді не в тому стані для вечері.