✧ Розділ 18. Тео

Працювати з Еммою після того ранку було майже неможливо.

Не складно. Не незручно. Не “трохи дивно”, як це іноді буває після корпоративних вечірок, де хтось сказав зайве, випив зайве або вранці намагався зробити вигляд, що нічого не сталося.

Неможливо.

Бо Емма поводилася так, ніби між ними справді сталося щось, про що не варто говорити вголос. І водночас так, ніби нічого не сталося взагалі. Це зводило Тео з розуму сильніше, ніж будь-яка пряма відповідь. Якби вона сказала “так”, він би, принаймні, знав, з чим має справу. Якби сказала “ні”, він би, можливо, зміг видихнути, вибачитися за той катастрофічний вечір і спробувати повернути хоч якусь нормальність у робочий день. Але Емма не зробила ні першого, ні другого.

Вона просто втекла.

Того ранку, коли він прокинувся й побачив її у своєму ліжку, розмова тривала менше трьох хвилин. Тео пам’ятав її обличчя: сонне, бліде, напружене, з тією дивною стриманістю, яку він раніше бачив лише тоді, коли вона повідомляла йому про особливо погані новини. Вона мовчки підвелася, підібрала з підлоги жакет, знайшла туфлю під кріслом, а потім другу біля дверей і поводилася так, ніби це все — найприродніший ранок у світі.

— Еммо, — сказав він тоді, сідаючи на край ліжка й намагаючись не зважати на те, що голова розколюється навпіл. — Між нами щось було?

Вона завмерла на секунду.

Саме на секунду.

Але Тео побачив.

— Вам краще випити води, — сказала вона, не обертаючись.

— Це не відповідь.

— Ні, але вам це справді необхідно, містере Блеквуд.

Вона сказала це майже своїм звичним тоном. Майже. І саме це “майже” дуже нервувало. Тео підвівся, хоча тіло відразу нагадало йому, що попередньої ночі він намагався втопити в алкоголі все, що не зміг сказати Хлої.

— Еммо, подивись на мене.

Вона не одразу, але все ж повернулася. Волосся було розпатлане, туш трохи розмазалася під очима, а на обличчі була втома, через яку він на кілька секунд забув про власну паніку й відчув провину.

— Ви були дуже п’яні, — сказала вона тихо. — Я привезла вас додому.

— Я це пам’ятаю уривками.

— Тоді менше пийте наступного разу, перш ніж перетворюватися на людину, яку потрібно транспортувати, а не супроводжувати.

— Еммо.

Вона відвела погляд.

І знову не відповіла.

Після цього вона швидко зібрала речі, сказала, що викличе собі таксі, хоча було очевидно, що могла залишитися хоча б на каву, і вийшла з квартири так поспішно, ніби двері за її спиною мали врятувати її від усіх запитань. Тео залишився посеред спальні з похміллям, провалами в пам’яті й відчуттям, що ніч перетворилася на пастку, в якій він не знає, винен він чи просто ідіот.

На роботі стало ще гірше.

Емма приходила вчасно, приносила документи, узгоджувала зустрічі, відповідала на дзвінки, виправляла чужі помилки в його розкладі й залишалася професійною до абсурду. Але варто було Тео спробувати повернутися до тієї ночі, як вона знаходила причину зникнути. То терміновий дзвінок. То зустріч із фінансовим відділом. То кур’єр унизу. То Адріан “просив передати документи”, хоча Адріан потім дивився на Тео так, ніби вперше про це чує.

— Еммо, нам треба поговорити, — сказав Тео на третій день, коли вона принесла йому папку з правками до угоди AURELIA.

— Звичайно, — відповіла вона, навіть не піднявши очей. — У вас о дванадцятій зустріч із технічним департаментом, о першій тридцять — дзвінок із Сінгапуром, о третій — фінальний блок по договору з Ashborne Foundation.

— Я не про розклад.

— Тоді я передам Маркусу, щоб він зайшов до вас після обіду.

— Еммо.

Вона нарешті подивилася на нього. Не зухвало. Не холодно. Просто втомлено.

— Містере Блеквуд, якщо це не стосується роботи, зараз не найкращий час.

— А коли буде найкращий?

— Коли це перестане стосуватися не роботи.

Після цього вона вийшла.

І Тео вперше за довгий час захотів жбурнути ручку в стіну.

Він цього не зробив, звісно. Він не був підлітком, не звик істерити і не мав звички ламати предмети лише тому, що не міг упоратися з власним життям. Замість цього він відкрив договір, який мав переглянути, і двадцять хвилин дивився в один і той самий пункт, не прочитавши жодного слова.

Проблема була не лише в Еммі.

Якби тільки в ній.

Проблема була в тому, що Хлоя Ріверс тепер з’являлася в Blackwood Ventures так часто, ніби компанія раптом стала її другим офісом. Офіційно це було зручно. Практично. Ефективно. Команди працювали над фінальними правками до договору, технічними додатками, ліцензійними обмеженнями, правами на цифрові копії архівів, і присутність Хлої справді пришвидшувала процес.

Неофіційно це було катування.

Вона приходила з папками, ноутбуком і тим своїм спокійним виразом обличчя, який змушував Тео ненавидіти і її, і себе за те, що він досі шукає тріщини в цій масці. Вона сідала навпроти нього на нарадах, ставила точні питання, сперечалася щодо кожного формулювання, не дозволяла його юристам протягнути жодного пункту, який міг би дати Blackwood Ventures зайвий контроль над архівами. Вона була блискучою. Холодною. Зібраною. І абсолютно нестерпною.

А потім приходив він.

Алекс.

Іноді Тео бачив його з вікна свого кабінету. Іноді — випадково, коли виходив із зустрічі й погляд падав на скляні двері холу. Іноді — на камерах біля входу, хоча сам факт того, що він перевіряв ці камери, був настільки жалюгідним, що навіть думати про це не хотілося.

Алекс підвозив її зранку.

Чекав увечері.

Виходив з машини, якщо йшов дощ, щоб відчинити їй дверцята.

Приносив каву.

Цілував у щоку.

Іноді в губи.

Не довго. Не демонстративно. Не так, як цілують напоказ. Але саме ця спокійна природність робила все ще гіршим. Наче Алекс мав право. Наче його присутність у житті Хлої була чимось нормальним, буденним, дозволеним. Наче Тео справді залишився лише людиною, яка дивиться з вікна і нічого не може зробити.