✧ Розділ 17. Хлоя

Коли Алекс її поцілував, Хлоя не відштовхнула його.

Це сталося не тому, що вона цього чекала. Не тому, що весь вечір думала про нього. Не тому, що в ту мить поруч із ним світ раптом став яснішим, простішим чи бодай трохи правильнішим. Насправді все було зовсім навпаки. У неї досі тремтіли пальці після танцю з Тео, досі збивалося дихання, досі десь під шкірою жило відлуння його рук на її талії, його погляду, його близькості, від якої вона втекла так швидко, наче могла обігнати власне серце.

Алекс стояв перед нею на терасі клубу, говорив щось тихе й схвильоване, а вона намагалася слухати. Справді намагалася. Він тримався поруч дуже обережно, майже делікатно, ніби боявся натиснути сильніше, ніж вона дозволить. У цьому була вся його сутність: він завжди був добрим. Надійним. Теплим. Тим, хто приходив у притулок навіть після важкого робочого дня, приносив корм, лагодив старі вольєри, возив Фінна до ветеринара, коли Хлоя не могла вирватися з роботи. Він не вимагав уваги, не створював драм, не змушував її відчувати себе оголеною перед власними слабкостями.

І саме тому поруч із ним мало б бути легко.

— Хло, я не хотів казати це сьогодні, — промовив Алекс, провівши рукою по волоссю. Він нервував, і це було настільки помітно, що в Хлої неприємно стиснулося серце. — Чесно. Я взагалі збирався поговорити з тобою нормально, не після клубу, не посеред ночі й точно не тоді, коли ти виглядаєш так, ніби готова втекти від усіх нас разом узятих.

Вона спробувала усміхнутися.

— Я не виглядаю так.

— Хлоя, ти завжди виглядаєш так, коли намагаєшся довести, що в тебе все під контролем.

Від цих слів вона мимоволі опустила погляд. Бо це було надто близько до правди. Вона весь вечір намагалася переконати себе, що контролює ситуацію. Контролює власне тіло. Власні реакції. Власне минуле, яке раптом з’явилося перед нею в темній сорочці, з трохи розстебнутим коміром і поглядом, який за п’ять років не втратив здатності руйнувати її внутрішній порядок.

— Алекс…

— Ні, дай мені договорити, — попросив він, і в його голосі було стільки щирості, що вона не змогла перебити. — Я знаю, що, можливо, зараз не найкращий момент. Але я давно хотів тобі це сказати. Дуже давно. Ти мені небайдужа, Хло. Не як друг. Не як людина з притулку. Не як та, з ким можна посміятися над тим, що Фінн знову вкрав чиюсь рукавичку. Я закоханий у тебе.

Хлоя завмерла.

Вона знала.

Десь глибоко всередині, у тій частині себе, яка завжди помічала більше, ніж хотіла визнавати, вона знала. Бачила його погляди. Його увагу. Його бажання допомогти навіть тоді, коли вона не просила. Його повідомлення “ти доїхала?” після пізніх вечорів у притулку. Його каву без цукру, яку він одного разу запам’ятав і більше ніколи не плутав. Вона знала, що Алекс відчуває більше, ніж каже. Просто зручно робила вигляд, що ні.

Бо так було простіше.

Бо він не вимагав відповіді.

Бо поруч із ним не боліло.

— Я не прошу тебе нічого вирішувати просто зараз, — продовжив він тихіше, побачивши її розгубленість. — Просто не хочу більше мовчати. Мені здається, я й так мовчав достатньо довго.

Хлоя дивилася на нього й не знала, що відповісти. Бо правильною відповіддю було б сказати правду. Сказати, що він хороший. Що він їй дорогий. Що вона цінує його, але не може дати йому того, на що він заслуговує. Сказати, що її серце, хоч як би банально й жалюгідно це не звучало, досі реагує не на того чоловіка, який стоїть перед нею.

Але правда здавалася надто жорстокою.

До того ж після Тео вона сама не була впевнена, що розуміє власні почуття.

Те, що сталося між нею і Тео на танцполі, не несло нічого хорошого. Вона знала це. Відчувала кожною клітиною. Тео був небезпечним не тому, що міг знову її поранити, а тому, що поруч із ним вона сама ставала людиною, яка готова дозволити це зробити. Вона вже одного разу втратила себе у цьому зв’язку. Втратила спокій, довіру, здатність нормально дихати, коли все закінчилося. І дозволити цьому повторитися означало б власноруч повернутися в місце, з якого вона вибиралася п’ять років.

Саме тому, коли Алекс нахилився ближче, вона не відступила.

Їй хотілося перевірити.

Хоч раз у житті захотілося зробити щось не через пам’ять, не через біль, не через Тео, а через людину, яка стояла перед нею зараз і дивилася так, ніби вона не руїна, не наслідок чужих помилок, не жінка з минулим, а просто Хлоя.

Його поцілунок був обережним.

Теплим.

Навіть ніжним.

Алекс не тиснув, не вимагав, не намагався забрати більше, ніж вона могла дати. Його рука ледь торкнулася її плеча, друга залишилася на перилах біля неї, ніби він усе одно залишав їй простір для відступу. І саме ця делікатність мала б її зачепити. Мала б викликати вдячність. Полегшення. Можливо, навіть щось більше.

Але Хлоя не відчула нічого.

Нічого, крім тихої, майже нестерпної провини.

Не було того удару під ребра, який з’являвся, коли Тео просто дивився на неї. Не було внутрішнього тремтіння. Не було бажання затриматися в моменті ще на секунду. Не було відчуття, що світ навколо змінює форму через одну близькість. Вона стояла поруч із хорошим чоловіком, який заслуговував на чесність, і розуміла, що використовує його поцілунок як тест, який він ніколи не погоджувався проходити.

Коли Алекс відсторонився, його погляд був сповнений надії.

І від цього стало ще гірше.

— Вибач, — сказав він одразу, неправильно зрозумівши її мовчання. — Я не мав так робити. Я просто…

— Ні, — швидко перебила вона, бо не хотіла, щоб він почувався винним у тому, що зробив щось не так. — Ні, Алекс, ти нічого поганого не зробив.

— Тоді чому ти дивишся так, ніби я щойно зруйнував тобі вечір?

Хлоя тихо засміялася, але сміх вийшов надламаним.

— Можливо, вечір уже був трохи зруйнований до тебе.

Алекс нахилив голову, уважно вдивляючись у її обличчя.

— Це через нього?