✧ Розділ 16. Тео

Тео ще кілька секунд стояв посеред танцполу, ніби не до кінця усвідомлюючи, що щойно сталося. Навколо продовжувала гриміти музика, миготіли вогні, люди сміялися, танцювали й піднімали келихи, але він майже нічого цього не помічав. Усе його єство було зосереджене на одній людині, яка кілька секунд тому дивилася на нього так, що в нього перехоплювало подих, а потім просто розвернулася і пішла.

Ще хвилину тому йому здавалося, що між ними нарешті зникла та клята стіна, яку вони обоє вперто будували від моменту зустрічі в Ashborne Foundation. Він бачив її очі. Бачив, як вона дивилася на нього. Бачив, як посміхалася. Бачив, як перестала ховатися за професійною холодністю, за своїми бездоганними манерами, за роллю керівниці великого проєкту. На танцполі поруч із ним була не міс Хлоя Ріверсіз Ashborne Foundation. Була просто Хлоя.

Його Хлоя.

І саме тому зараз він стояв посеред натовпу з відчуттям, ніби щось важливе вислизнуло просто з рук.

Тео провів долонею по обличчю і важко видихнув. Він не знав, що саме хотів їй сказати. Не мав готової промови. Не мав продуманого плану. Але точно знав одне — він не хотів дозволити їй просто піти.

Тому що цього разу не збирався знову втрачати її без жодної спроби щось змінити.

Саме ця думка змусила його рушити вперед.

Він почав пробиратися крізь натовп, обходячи людей, які танцювали, сміялися і зовсім не підозрювали, що десь поруч для когось зараз руйнується цілий світ. Хтось зачепив його плечем, якась дівчина щось сказала, навіть посміхнулася йому, але Тео не звернув уваги. Його погляд був прикутий до виходу.

У голові знову й знову прокручувалися останні хвилини.

Те, як вона дивилася на нього.

Те, як усміхалася.

Те, як не відсторонилася одразу.

Те, як завмерла, коли він нахилився ближче.

Те, як її погляд опустився до його губ лише на мить, але цього було достатньо.

Вона теж цього хотіла.

Тео був упевнений у цьому настільки, наскільки взагалі міг бути впевненим у чомусь. Не тому, що хотів у це вірити. Не тому, що намагався себе обдурити. Просто він бачив це на власні очі.

Він занадто добре пам'ятав Хлою.

Пам'ятав кожну зміну в її голосі.

Пам'ятав, як вона поводилася, коли нервувала.

Пам'ятав той особливий блиск в очах, який з'являвся лише тоді, коли вона переставала контролювати себе.

І сьогодні він бачив його знову.

Саме тому її втеча здавалася такою дивною.

Вона не втекла від нього.

Вона втекла від самої себе.

Від того, що між ними відбувалося.

Від того, що відчувала.

І якби хтось запитав Тео в ту мить, він би чесно визнав: ця думка дарувала йому надію.

Дурну.

Небезпечну.

Але все ж надію.

Він уже майже дістався виходу, коли раптом сповільнив крок.

Крізь великі скляні двері було видно невелику відкриту терасу перед клубом. Ліхтарі відкидали м'яке золотисте світло на бруківку, десь збоку сміялася компанія молодих людей, біля стіни курили двоє чоловіків у дорогих костюмах, а неподалік від перил стояла Хлоя.

На одну коротку секунду Тео відчув полегшення.

Вона не поїхала.

Не зникла.

Не викликала таксі й не втекла на інший кінець міста.

Вона була тут.

Стояла всього за кілька метрів від нього.

Її волосся ворушив нічний вітер, а в руках вона тримала склянку з водою. Здавалося, вона вже трохи заспокоїлася після того, що сталося на танцполі.

Тео навіть зробив крок уперед.

І лише тоді помітив, що вона не сама.

Поруч із нею стояв один із тих хлопців, які сиділи за її столиком.

Темне волосся.

Високий зріст.

Шкіряна куртка.

Хлопець щось говорив, а Хлоя слухала його й посміхалася. Тео не чув слів, не міг розібрати, про що саме йшла розмова, але чомусь це вже не мало жодного значення. Він бачив лише її обличчя. Бачив, як легко вона сміється, як відкидає назад волосся, як дивиться на співрозмовника без напруги й настороженості.

Це була не та посмішка, яку вона дарувала партнерам під час переговорів. Не та стримана ввічливість, за якою так майстерно ховалася останніми днями. І навіть не та посмішка, яка з'являлася на її губах кілька хвилин тому на танцполі поруч із ним.

Ця була іншою.

Теплою. Щирою. Абсолютно природною.

Так посміхаються людям, поруч із якими почуваються добре. Людям, яким довіряють. Людям, присутність яких не змушує серце збиватися з ритму й не перетворює кожну розмову на внутрішню боротьбу.

І чомусь саме це завдало найбільше болю.

Тео завмер біля дверей і раптом зрозумів, що не може змусити себе зробити наступний крок. Ще хвилину тому він був готовий вийти слідом за нею, поговорити, нарешті сказати все те, що накопичувалося всередині останній тиждень. Хотів пояснити, що не може перестати думати про неї. Хотів запитати, чи вона теж відчуває те саме. Хотів хоча б спробувати перестати робити вигляд, ніби між ними нічого не відбувається.

Але тепер просто стояв і дивився.

Дивився на жінку, яка колись була центром його світу.

І вперше за весь цей час до нього по-справжньому дійшла одна проста думка.

Життя Хлої не зупинилося того дня, коли вони розійшлися.

Поки він будував компанію, працював до виснаження, намагався довести всім навколо й самому собі, що рухається вперед, вона теж жила далі.

Навчалася.

Переїхала до іншого міста.

Побудувала кар'єру.

Знайшла нових друзів.

Створила власний світ.

Світ, у якому були люди, які змушували її сміятися ось так.

Світ, у якому він більше не займав особливого місця.

Тео раптом відчув дивну порожнечу десь під ребрами. Наче хтось одним точним ударом вибив усе повітря з легень.

Він думав про Хлою весь останній тиждень. Аналізував кожен її погляд, кожну репліку, кожну посмішку. Згадував їхній танець. Переконував себе, що не помилився. Що вона теж щось відчула. Що між ними все ще існує той зв'язок, який неможливо пояснити логікою.