✧ Розділ 15. Хлоя

До кінця тижня Хлоя майже переконала себе, що повністю контролює ситуацію.

Майже.

Договір із Blackwood Ventures лежав на краю її столу вже кілька днів. Щоранку, приходячи до кабінету, вона бачила темно-синю папку серед інших документів. Бачила її під час коротких перерв між зустрічами, бачила ввечері, коли більшість співробітників уже давно розходилися по домівках, а в офісі залишалися лише найвідданіші своїй роботі трудоголіки. Папка вперто нагадувала про себе, ніби навмисно виділялася серед десятків інших справ, які щодня проходили через її руки.

І щоразу Хлоя знаходила нову причину відкласти її ще на день.

Спочатку потрібно завершити квартальний звіт. Потім перевірити бюджет конференції, яку фонд організовував восени. Після цього необхідно було погодити партнерську програму з університетом Единбурга, провести зустріч із командою цифрового архіву та відповісти на листи, які накопичувалися швидше, ніж вона встигала їх відкривати.

Причини знаходилися напрочуд легко.

Настільки легко, що вже через кілька днів вона почала не довіряти самій собі.

Тому що правда була очевидною.

Договір давно був готовий до наступного етапу обговорення. Усі зауваження Тео вона уважно переглянула ще в перший день. Більше того — якщо бути чесною із собою, частина його правок справді була слушною. Деякі навіть дуже слушними.

І це дратувало ще більше.

Особливо тому, що вона досі пам'ятала, з яким спокійним і впевненим виглядом він сидів навпроти неї в кабінеті, пояснюючи свою позицію. Пам'ятала його голос, рівний і впевнений, ніби він заздалегідь знав, що зрештою вона погодиться хоча б із половиною його аргументів. Пам'ятала ту ледь помітну посмішку людини, яка чудово усвідомлювала власну правоту.

Одного разу, перечитуючи його коментарі до договору, Хлоя не витримала й пробурмотіла собі під ніс:

— Самовдоволений засранець.

Після цього вона демонстративно закрила папку й відсунула її на край столу, ніби проблема була саме в документі.

Насправді проблема полягала зовсім не в договорі.

Проблема полягала в тому, що наступна зустріч означала нову зустріч із Тео.

І ця думка хвилювала її значно більше, ніж хотілося визнавати.

Вони давно були дорослими людьми. Минуло п'ять років. П'ять років окремих життів, різних міст, нових знайомств, нових цілей та нових поразок. П'ять років, протягом яких вони не обмінялися жодним повідомленням і навіть не знали, що відбувається один у одного.

Тоді чому сама думка про нову зустріч змушувала її нервувати?

Чому щоразу, коли вона відкривала календар і бачила вільні дати для переговорів, рука сама тягнулася перенести це питання ще на кілька днів?

Хлоя не любила визнавати власні слабкості.

Особливо ті, які не могла логічно пояснити.

Саме тому вона з головою поринула в роботу.

Останні дні вона приходила до офісу раніше за більшість співробітників і йшла майже останньою. Особисто перевіряла проєкти, які давно могла доручити своїй команді, погоджувала документи, проводила додаткові зустрічі, контролювала підготовку конференції й навіть взялася за кілька завдань, які взагалі не входили до її зони відповідальності.

Усе це чудово працювало.

Принаймні більшу частину дня.

Коли графік був заповнений зустрічами, а телефон не замовкав ні на хвилину, думати про Тео просто не залишалося часу.

Тоді все ставало простим і зрозумілим.

Вона була керівницею літературних програм Ashborne Foundation. У неї була сильна команда, великі проєкти, амбітні цілі та кар'єра, яку вона будувала роками. Вона любила своє життя. Любила роботу. Любила те, ким стала.

І в цьому житті не повинно було залишатися місця для чоловіка, якого вона не бачила п'ять років.

Але потім погляд випадково падав на папку з логотипом Blackwood Ventures.

І вся ця впевненість починала потроху розсипатися.

Найгірше було те, що Емілі бачила її наскрізь навіть на відстані кількох сотень кілометрів.

— Ти досі не призначила зустріч? — запитала подруга під час одного з вечірніх дзвінків.

Хлоя саме сиділа в кабінеті й переглядала календар на наступний тиждень.

— Дуже багато роботи.

— Звичайно.

— У мене конференція.

— Звичайно.

— І ще три паралельні проєкти.

— Звичайно.

— І взагалі це складний договір.

— Хло.

— Що?

— Я знаю тебе занадто довго.

Хлоя закотила очі й відкинулася на спинку крісла.

— І?

— І коли ти починаєш так детально виправдовуватися, значить проблема зовсім не в договорі.

— Ти перебільшуєш.

— Я навіть ще не почала.

— Це називається професійний підхід.

— Ні, це називається уникання.

— Ні.

— Так.

— Емілі.

— Хлоя.

— Я зараз покладу слухавку.

— Не покладеш.

— Покладу.

— Не покладеш.

— Чому?

На тому кінці запала коротка пауза, а потім Емілі абсолютно спокійно відповіла:

— Бо тоді доведеться визнати, що я права.

Хлоя мовчки подивилася на папку, яка лежала на краю столу.

І найгірше полягало в тому, що цього разу вона навіть не була впевнена, що може заперечити.

Дні проходили в звичному робочому ритмі.

Настільки звичному, що іноді Хлої здавалося, ніби того ранку в переговорній узагалі не було. Наради змінювалися зустрічами, зустрічі — нескінченними листами, листи — новими дедлайнами, а дедлайни, своєю чергою, породжували ще більше роботи. Ashborne Foundation жив своїм насиченим життям, і Хлоя із задоволенням занурювалася в нього з головою.

Подруга телефонувала майже щодня.

Спочатку ненав'язливо.

Потім усе менш ненав'язливо.

А потім взагалі почала вигадувати настільки очевидні приводи для дзвінків, що це вже навіть не було смішно.

— Привіт, — сказала вона одного вечора.

— Привіт.