✧ Розділ 14. Тео

Тео не розумів, навіщо взагалі поїхав до Ashborne Foundation того ранку.

Точніше, розумів надто добре. І саме це дратувало його найбільше.

За останні кілька років він майже перестав особисто втручатися в подібні питання. Компанія давно виросла до рівня, коли кожен напрямок мав власну команду професіоналів. У юридичному департаменті працювали десятки людей, які чудово знали свою справу. Старші юристи перевіряли контракти, керівники напрямків вели переговори, а складні питання розглядалися на спеціальних зустрічах, де Тео з'являвся лише тоді, коли це було справді необхідно.

Саме так працював великий бізнес.

Саме так працював він сам.

Усі правки до договорів зазвичай надсилалися поштою. Зауваження оформлювалися офіційними висновками. Якщо виникала необхідність у додаткових переговорах, їх проводили профільні спеціалісти. У дев'яти випадках із десяти Тео навіть не бачив людей, із якими працювала компанія. Він отримував готові звіти, переглядав фінальні документи й ухвалював рішення.

Так було завжди.

Тому його поява в Ashborne Foundation не мала жодного логічного пояснення. Принаймні такого, яке він міг би озвучити вголос і при цьому не відчути себе повним ідіотом.

Якби хтось із колег запитав, навіщо він особисто поїхав до фонду, Тео без вагань навів би десяток вагомих аргументів. Він би сказав, що проєкт занадто важливий для компанії. Що договір містить кілька спірних пунктів, які потребують особистого обговорення. Що масштаб майбутньої співпраці вимагає участі керівництва вже на початковому етапі. І кожна з цих причин звучала б достатньо переконливо. Більше того — будь-хто повірив би в них без жодних сумнівів.

Тільки проблема полягала в тому, що всі вони були брехнею.

Правда була набагато простішою.

І значно небезпечнішою.

Він просто хотів побачити Хлою.

Тео досі пам'ятав той момент у переговорній, коли двері відчинилися, а він побачив її за столом. Спочатку був шок. Потім недовіра. Потім усвідомлення того, що це справді вона. Не спогад. Не привид із минулого. Не чергова фантазія, яка іноді з'являлася в його голові після особливо важких днів.

Жива.

Реальна.

На відстані кількох метрів.

Після п'яти років повної тиші.

Минув майже тиждень, але він продовжував думати про неї значно частіше, ніж хотів визнавати. І найбільше його дратувало те, що він абсолютно не контролював цей процес. Зазвичай Тео чудово контролював себе. Він навчився цього давно — ще тоді, коли Blackwood Ventures існувала лише на папері й кожна помилка могла коштувати їм усього. За роки роботи він звик аналізувати ситуацію холодною головою, відокремлювати емоції від фактів і не дозволяти почуттям впливати на рішення.

Саме тому компанія виросла.

Саме тому вони вижили.

Саме тому сьогодні він сидів у кабінеті юридичного директора одного з найбільших холдингів країни.

Але з Хлоєю ця система чомусь переставала працювати.

Варто було залишитися наодинці із собою хоча б на кілька хвилин, як пам'ять одразу повертала його до Ashborne Foundation. Він згадував її кабінет із високими книжковими шафами, заставленими старовинними виданнями, скляні вітрини з рукописами, великі панорамні вікна, крізь які в кімнату лилося ранкове світло. Згадував запах старого паперу, чашку кави на її столі, розкладені документи й те, як вона сиділа навпроти нього, сперечаючись щодо договору так впевнено, ніби робила це все життя.

І Господи...

Якою ж красивою вона стала.

Справа навіть не була в зовнішності. Так, вона подорослішала. Риси обличчя стали виразнішими, рухи впевненішими, а в її поставі з'явилася якась природна грація, яку неможливо навчитися зображати. Але справа була не тільки в цьому.

Красивою її робила впевненість.

Те, як вона трималася серед людей, які звикли керувати великими проєктами.

Те, як дивилася співрозмовнику просто в очі.

Те, як говорила про свою роботу.

Те, як без жодних вагань відстоювала власну позицію, навіть коли сперечалася з ним.

П'ять років тому Хлоя ще шукала своє місце у світі. Він пам'ятав її зовсім іншою — розумною, талановитою, впертою, але іноді невпевненою в собі. Пам'ятав дівчину, яка сумнівалася, переживала, хвилювалася через майбутнє. Тепер перед ним сиділа жінка, яка давно знайшла свій шлях і більше не потребувала чужого схвалення.

І саме це лякало найбільше.

Бо одного дня Тео раптом усвідомив, що дивиться на неї зовсім не як на колишню знайому. Не як на людину зі свого минулого. Не як на партнерку по бізнесу, з якою доведеться працювати найближчі місяці.

Він дивився на неї так само, як колись.

Майже так само, як дивився ще в академії.

І це було проблемою.

Серйозною проблемою.

За останні п'ять років його життя змінилося до невпізнаваності. Компанія виросла в десятки разів. Змінилося коло спілкування. Змінилися пріоритети. Він пережив кризи, перемоги, поразки, нескінченні переговори й сотні рішень, від яких залежали мільйони фунтів. Він давно перестав бути тим хлопцем, який колись сидів поруч із Хлоєю на лекціях і думав, що найскладніше в житті — скласти іспит.

Але варто було побачити її знову, як усередині ніби прокинулося щось дуже старе.

Щось, що весь цей час нікуди не зникало.

Просто чекало.

І найбільше Тео не подобалося те, що він навіть не намагався з цим боротися.

Навпаки.

Саме тому він поїхав до її офісу.

Саме тому останні кілька днів він поводився як повний ідіот.

Принаймні іншого пояснення власній поведінці Тео поки що не знаходив.

Він міг годинами сидіти на переговорах із людьми, які керували багатомільйонними компаніями. Міг за двадцять хвилин рознести вщент аргументацію опонента в суді. Міг спокійно вести перемовини з інвесторами, які намагалися тиснути на нього всіма можливими способами.

Але чомусь одна жінка в Лондоні повністю руйнувала його здатність поводитися розумно.