✧ Розділ 13. Хлоя

Щойно двері переговорної зачинилися за її спиною, Хлоя зрозуміла, що більше не може посміхатися.

Уся впевненість, яку вона так старанно демонструвала протягом останньої години, почала розсипатися буквально на очах. Ще кілька секунд тому вона сиділа за столом переговорів, відповідала на запитання, обговорювала майбутнє проєкту, говорила про фінансування, партнерства та міжнародний розвиток платформи. Зовні все виглядало ідеально. Як і належало керівниці одного з наймасштабніших проєктів Ashborne Foundation.

Ніхто навіть не здогадався б, що всередині неї в цей момент відбувалася справжня катастрофа.

Хлоя повільно видихнула і зупинилася посеред великого холу бізнес-центру.

Для всіх це був звичайний робочий день.

Люди поспішали до ліфтів, переглядали повідомлення в телефонах, обговорювали майбутні зустрічі та пили каву дорогою до офісів. Біля кавового автомата сміялися двоє молодих співробітників, неподалік чоловік у дорогому костюмі швидко пояснював щось комусь по телефону, а за скляними дверима конференц-зали вже збиралися учасники чергових переговорів.

Життя навколо продовжувало рухатися своїм звичним ритмом.

Тільки для Хлої світ щойно перевернувся догори дриґом.

Вона досі не могла повірити в те, що сталося.

Тео.

Господи, це був справді Тео.

Не спогад, який іноді приходив до неї уві сні.

Не одна з тих випадкових фантазій, які мозок підкидає посеред ночі, коли стає особливо самотньо.

Не черговий чоловік у натовпі, якого вона на мить приймає за нього.

Справжній.

Живий.

На відстані кількох метрів.

Вона бачила його.

Чула його голос.

Дивилася в його очі.

І тепер ніяк не могла змусити себе повірити, що це дійсно відбулося.

Хлоя сперлася долонею об холодну мармурову колону і на кілька секунд заплющила очі. Серце билося так сильно, що їй здавалося, ніби цей звук розноситься по всьому холу. Повітря раптом стало недостатньо, і вона повільно вдихнула, потім ще раз, намагаючись заспокоїти себе так, як робила це сотні разів перед важливими виступами й конференціями.

Даремно.

Жоден із її професійних прийомів зараз не працював.

Це було смішно.

Абсолютно безглуздо.

Вона давно вже не була тією сімнадцятирічною дівчиною, яка могла плакати через одну невдалу розмову чи годинами аналізувати чужий погляд. За ці роки вона встигла закінчити навчання, переїхати до Лондона, побудувати кар'єру, пройти через десятки складних рішень і сотні важливих зустрічей.

Вона керувала міжнародними проєктами.

Виступала перед аудиторіями, де були сотні людей.

Проводила переговори з представниками найбільших університетів світу.

То чому зараз їй здавалося, що ноги можуть просто підкоситися?

Чому руки ледь помітно тремтіли?

Чому одна випадкова зустріч змогла похитнути те, що вона так довго й ретельно будувала?

Перед очима знову промайнув момент, коли двері переговорної відчинилися.

Тео зайшов першим.

Упевнений.

Спокійний.

Звично стриманий.

Вона ще навіть не встигла подумати, що це він, а серце вже впізнало його раніше за розум.

А потім був той погляд.

Короткий.

Майже миттєвий.

Але достатній, щоб вона зрозуміла: шок пережила не лише вона.

Він теж не очікував її побачити.

І чомусь саме це лякало найбільше.

Бо означало, що вона не була єдиною, кого ця зустріч вибила з рівноваги.

— Міс?

Хлоя різко розплющила очі.

Перед нею стояв охоронець бізнес-центру. Немолодий чоловік дивився на неї з таким занепокоєнням, ніби всерйоз боявся, що вона зараз впаде просто посеред холу.

— Вам погано?

Лише тепер вона зрозуміла, як виглядає збоку.

Бліда.

Застигла.

Нерухома.

Людина, яка вже кілька хвилин стоїть біля колони й дивиться в одну точку.

— Ні, усе добре, — швидко відповіла вона, намагаючись усміхнутися. — Просто трохи втомилася.

Чоловік не виглядав переконаним.

— Ви впевнені? Можливо, принести вам води?

— Ні, дякую. Справді все гаразд.

Він ще кілька секунд уважно дивився на неї, після чого все ж кивнув.

— Якщо щось знадобиться, повідомте.

— Обов'язково.

Коли охоронець відійшов, Хлоя повільно видихнула й провела долонею по обличчю.

Вона почувалася так, ніби щойно пробігла марафон.

Наче останню годину не сиділа за столом переговорів, а боролася за право нормально дихати.

І найгірше полягало навіть не в тому, що вона зустріла Тео.

Найгірше було те, що після всіх цих років він досі мав над нею такий вплив.

А це означало, що деякі історії насправді ніколи не закінчуються.

Вони просто терпляче чекають моменту, щоб повернутися назад у твоє життя.

Додому Хлоя повернулася значно пізніше, ніж планувала.

Після зустрічі вона ще кілька годин провела в офісі, намагаючись працювати так, ніби нічого не сталося. Відповідала на листи, переглядала документи, навіть провела коротку нараду з командою щодо наступного етапу підготовки проєкту. Зовні все виглядало абсолютно нормально.

Принаймні для всіх інших.

Але всередині вона була схожа на людину, яку щойно накрило цунамі.

Кілька разів протягом дня вона ловила себе на тому, що дивиться в один рядок документа по кілька хвилин поспіль і не розуміє жодного слова. Сара двічі перепитувала її про якісь цифри у звіті, а Хлоя щоразу просила повторити питання, бо просто не чула його.

У її голові безкінечно крутився лише один момент.

Двері переговорної.

Його обличчя.

Його очі.

Той короткий шок, який вона побачила в них.

І усвідомлення того, що після стількох років він дивився на неї так само уважно, як колись.

До кінця дня вона почувалася абсолютно виснаженою.

Тому коли нарешті повернулася додому, сил залишилося рівно настільки, щоб відчинити двері квартири.