✧ Розділ 12. Тео

Тео вийшов із ліфта на останньому поверсі й машинально послабив вузол краватки.

Ранок уже встиг перетворитися на звичний хаос із дзвінків, листів та купи документів, хоча робочий день фактично тільки починався. Телефон не замовкав із самого ранку, а на пошті вже чекало кілька десятків повідомлень, які потребували його уваги.

Проте зараз він дозволив собі кілька хвилин спокою.

Повільно рушив знайомим коридором у бік кабінету Адріана, ковзаючи поглядом по офісу, який за останні роки змінився настільки, що іноді це досі здавалося чимось нереальним.

Раніше все було зовсім інакше.

Скляні стіни простягалися від підлоги до стелі, відкриваючи панорамний вид на центральний Лондон. Ранкове сонце відбивалося в сусідніх хмарочосах, перетворюючи цілі квартали на суцільне мерехтіння скла й металу. З такої висоти місто здавалося майже спокійним, хоча Тео чудово знав, що за цим оманливим спокоєм ховаються мільйони людей, які щодня кудись поспішають, щось будують, щось втрачають і за щось борються.

Сам офіс давно перестав бути просто робочим простором.

Він став окремим світом.

Поки Тео йшов коридором, навколо кипіло життя. За скляними перегородками проходили ранкові зустрічі. На великих екранах миготіли фінансові графіки, презентації та звіти. У відкритих робочих зонах співробітники вже активно обговорювали проєкти, а біля кавових апаратів традиційно збиралися ті, хто ще не був готовий функціонувати без першої дози кофеїну.

Blackwood Ventures давно виросла в щось значно більше, ніж вони колись могли собі уявити.

Власний юридичний департамент займав цілий поверх.

Команда аналітиків працювала з проєктами в різних країнах.

Інвестиційний відділ оцінював десятки нових ідей щотижня.

Маркетингова команда перетворювала перспективні стартапи на впізнавані бренди.

PR-відділ працював над тим, щоб ім'я компанії регулярно з'являлося в найбільших бізнес-виданнях світу.

І понад двісті людей щодня приходили сюди працювати над проєктами, які ще кілька років тому існували лише в голові Адріана.

Іноді Тео ловив себе на думці, що досі не до кінця усвідомлює масштаб того, що вони побудували.

Бо в його пам'яті все ще був той перший офіс.

Маленьке приміщення над магазином електроніки.

Старі меблі.

Орендовані комп'ютери.

Постійні проблеми з інтернетом.

І три хлопці, які не мали жодного поняття, як саме створюються великі компанії.

Зате мали достатньо впертості, щоб не здатися.

— Доброго ранку, містере Блеквуд.

Тео автоматично повернув голову.

До нього звертався Джон із фінансового департаменту.

— Доброго, Джон.

— Документи щодо проєкту в Манчестері вже у вас на пошті.

— Перегляну до обіду.

— Чудово. Інвестори чекають відповіді до вечора.

— Тоді отримають її раніше.

Джон усміхнувся й попрямував далі.

Подібні розмови стали звичною частиною його життя.

Колись він нервував перед кожною зустріччю.

Тепер люди нервували перед зустрічами з ним.

Іноді ця думка все ще здавалася дивною.

За наступним поворотом його наздогнала молода юристка з юридичного відділу.

В руках вона тримала планшет і кілька роздрукованих договорів.

— Містере Блеквуд, перепрошую.

— Так?

— Я хотіла уточнити щодо контракту з французькими партнерами.

— Вони погодили правки?

— Майже. Залишився один пункт щодо ліцензій.

— Надішліть мені фінальну редакцію.

— Уже відправила.

— Тоді відповідь буде сьогодні.

Дівчина помітно видихнула.

— Дякую.

— Не хвилюйтеся так.

Вона ніяково усміхнулася.

— Легко сказати.

— Колись я теж боявся.

— А зараз?

— А зараз люди бояться мене.

Вона розсміялася, а Тео рушив далі коридором. Йому подобалися такі моменти. Не через владу чи статус, які приходили разом із посадою, і навіть не через те, що люди тепер дивилися на нього з повагою. Річ була зовсім в іншому. У тому, який шлях пройдено. У нагадуванні самому собі, що все це не з'явилося нізвідки, не впало з неба і не дісталося комусь у спадок. Вони буквально побудували цю компанію власними руками, крок за кроком, помилка за помилкою, перемога за перемогою.

Іноді Тео ловив себе на тому, що пам'ятає навіть ті деталі, які давно мав би забути. Він пам'ятав кожного інвестора, який дивився на них із поблажливою посмішкою й говорив, що ідея цікава, але занадто ризикована. Пам'ятав переговори, після яких вони виходили з офісних центрів у повній тиші, бо черговий шанс щойно розвалився на очах. Пам'ятав, як одного разу вони майже три місяці працювали над угодою, яка в останній момент зірвалася через дрібницю, на яку ніхто не звернув уваги.

Тоді Ліам настільки розлютився, що мало не купив квиток до Нью-Йорка.

— Це повний пиздець, як так, — заявив він, розмахуючи телефоном.

— Це бізнес, — спокійно відповів Тео.

— Ні, це хуйня якась.

— Ліаме...

— Повна хуйня.

У підсумку вони все одно відкрили пляшку віскі й до третьої ночі сиділи в офісі, обговорюючи нові варіанти розвитку подій. Іншого виходу просто не існувало. Вони могли дозволити собі один вечір злості, один вечір розчарування, але вже наступного ранку все одно поверталися до роботи. Саме так і будувалася Blackwood Ventures — не завдяки геніальним рішенням чи вдалим збігам, а завдяки тому, що вони вперто продовжували рухатися вперед навіть тоді, коли все валилося з рук.

Особливо добре Тео пам'ятав перший рік. Зараз про нього любили згадувати зі сміхом, але тоді було зовсім не до жартів. Вони працювали по шістнадцять годин на добу, а іноді й більше. Бували тижні, коли він бачив власну квартиру рідше, ніж офісну переговорну. Вони прокидалися з думками про роботу, засинали з думками про роботу, а іноді навіть снились їм інвестори, контракти та презентації.