✧ Розділ 11. Хлоя

Лондон прокидався дуже повільно.

Ранкове сонце ковзало по скляних фасадах сучасних будівель, відбивалося у великих вітринах кав'ярень і золотими відблисками розсипалося по старій бруківці вузеньких вуличок. Місто ще не встигло зануритися у звичний денний хаос, але вже починало поступово оживати. На дорогах ставало дедалі більше автомобілів, біля станцій метро з'являлися перші черги, а перехожі поспішали у своїх справах із тією особливою впевненістю людей, які давно знають, куди прямують і для чого.

Хлоя любила саме цей час доби.

У такі години Лондон здавався їй зовсім іншим містом. Не тим галасливим мегаполісом, який щодня збирав під своїм небом мільйони людей, а чимось живим, чимось що тільки-но прокидається після маленького відпочинку. У ранковій тиші було щось дуже заспокійливе. Щось таке, що допомагало впорядкувати думки перед початком нового дня.

Вона неквапливо йшла тротуаром, тримаючи в руках паперову склянку з кавою, і вдихала прохолодне повітря. Нічний дощ залишив після себе легку свіжість, а сонячне світло змушувало вологий асфальт блищати так, ніби його вкрили тонким шаром скла.

П'ять років тому вона боялася цього міста.

Боялася залишитися тут сама.

Перші роки були складними. Настільки складними, що зараз вона іноді дивувалася, як узагалі впоралася з усім.

Вона повернулась до університету, закривши повністю сторінку свого життя, яка мала занадто багато болючих способів. Усі навколо були захоплені майбутнім, будували плани, заводили нових друзів, закохувалися, а Хлоя в той час намагалася просто пережити кожен наступний день.

Після від'їзду з Греймонта вона жила так, ніби від того як швидко вона рухається, залежало її виживання. Чим більше справ було в розкладі, тим менше залишалося часу на спогади. Лекції змінювалися семінарами, семінари — роботою над проєктами, проєкти — підготовкою до наступних занять.

Одного разу сусідка по гуртожитку, Емілі, застала її в кімнаті близько третьої години ночі.

За вікном уже давно стемніло, коридори гуртожитку спорожніли, а більшість студентів або спали, або відпочивали після чергового навчального дня десь в місцевому пабі. Лише світло настільної лампи освітлювало невелику кімнату, завалену книжками, роздруківками та конспектами. Хлоя сиділа за столом, загорнувшись у великий светр, і вкотре перечитувала один і той самий абзац, майже не розуміючи його змісту.

Двері тихо відчинилися.

— Ти взагалі спиш коли-небудь?

Хлоя навіть не підняла очей від ноутбука.

— Сплю.

— Дві години на добу не рахуються.

— Для студентки магістратури рахуються.

— Ні, не рахуються.

Емілі зайшла до кімнати, поставила перед нею чашку гарячого чаю і без запрошення сіла навпроти. Вони жили разом уже достатньо довго, щоб обходитися без формальностей.

— Ти знову про нього думаєш?

Пальці Хлої завмерли над клавіатурою.

У кімнаті запанувала тиша.

Не тому, що вона не знала, що відповісти. Якраз навпаки, вона знала, що відповісти, але не хотіла відповідати на це навіть сама собі.

— Я працюю.

Емілі скептично вигнула брову.

— Саме це я і маю на увазі.

— Мені потрібно закінчити це дослідження.

— О третій ночі?

— Дедлайн через два тижні.

— Хлоє.

Вона нарешті підняла голову.

— Що?

— Ти працюєш так, ніби від цього залежить твоє життя.

Хлоя ледь посміхнулася.

Якби все було настільки просто.

Бо як пояснити іншій людині, що іноді ти працюєш стільки не заради успіху? Не заради гарних оцінок, крутої кар'єри чи безхмарного майбутнього. Іноді ти працюєш тому, що боїшся залишитися наодинці зі своїми думками.

Емілі довго дивилася на неї, а потім тихо сказала:

— Ти не зобов'язана сумувати за ним вічно.

— Я і не сумую.

— Брешеш.

— Нехай так, але дуже переконливо брешу.

— Ні, не переконливо.

Хлоя відвела погляд до вікна.

За склом мерехтіли вогні нічного міста. Десь далеко проїхала машина. На тротуарі навпроти хтось поспішав додому під дощем.

І раптом вона зрозуміла, що навіть зараз думає про нього.

Не про навчання.

Не про це довбане дослідження.

Не про завтрашню презентацію.

Про нього.

Про Тео.

Про те, що минуло вже стільки часу, а її пам'ять вперто відмовляється відпускати всі ці моменти.

Чомусь вона майже не згадувала сварок.

Не згадувала образ.

Не згадувала того болю, через який колись плакала ночами.

Натомість пам'ять повертала зовсім інше.

Його посмішку.

Його щирий сміх.

Його голос.

Те, як він дивився на неї в моменти, коли думав, що вона цього не помічає. Те, як вони могли годинами говорити про якісь дурниці, які зараз навіть не змогла б згадати, але тоді вони здавалися неймовірно важливими. Те, як поруч із ним іноді ставало напрочуд легко, ніби світ навколо на деякий час переставав тиснути на плечі своїми проблемами.

І від цього було ще гірше.

Бо злість, образу чи розчарування відпустити значно простіше, значно легше. Вони мають гострі краї, ранять, але з часом притуплюються. А хороші спогади поводяться інакше. Вони приходять несподівано, проникають під шкіру і нагадують про те, що колись ти була щасливою. Саме тому вони болять найдужче.

Можливо, саме через це Хлоя так сильно прагнула рухатися вперед.

Після завершення навчання вона переїхала до Лондона.

За вікном таксі лив дощ. Краплі безупинно стікали по склу, розмиваючи обриси міста. Вона сиділа на задньому сидінні, міцно стискаючи телефон у руках, і дивилася на вулиці, які мали стати її новим домом. У грудях змішувалися хвилювання, страх і дивне відчуття свободи.

Коли автомобіль зупинився біля старої цегляної будівлі, Хлоя ще кілька секунд просто сиділа на місці.

— Приїхали, міс, — сказав водій.

Вона кивнула, ніби прокидаючись від власних думок.