✧ Розділ 10. Тео

Тео стояв на мокрій вулиці й дивився Хлої вслід, поки її силует не розчинився в напівтемряві Греймонта.

Вона не озирнулася.

Жодного разу.

І чомусь саме це виявилося найболючішим. Не її слова, хоча вони різали точно й глибоко, не сльози на її обличчі, які вона більше навіть не намагалася приховати, не той спокійний, майже зламаний тон, яким вона говорила з ним так, ніби сил на щось інше вже не залишилось. Ні. Найгіршим було те, як вона пішла. Просто пішла вперед не оглядаючись, не прискорюючи крок, не тікаючи. Вона залишила його стояти там із усім, що він сам колись зруйнував, і не дала навіть ілюзії, що ще чекає, чи він наздожене.

Бо не чекала.

І він знав, що не мала чекати.

Дощ уже майже припинився, але повітря залишалося вологим і холодним. Ліхтар над ним миготів, кидаючи на асфальт тьмяне жовте світло, у якому калюжі здавалися темними проваллями. Тео відчував, як холод просочується крізь пальто, як волосся прилипло до чола, як мокрий комір неприємно торкається шиї, але все це було десь далеко, на поверхні. Усередині було значно холодніше.

“Не роби вигляд, що тобі не байдуже.”

Він повільно заплющив очі.

Хлоя мала рацію.

Господи, звісно, вона мала рацію. У цьому й була вся проблема. Якби вона кричала, перебільшувала, звинувачувала його в тому, чого він не робив, можливо, було б легше. Можливо, він зміг би сховатися за образою, за знайомою захисною усмішкою, за якимось дурним саркастичним коментарем, і дозволив би не дивитися правді в обличчя. Але Хлоя не перебільшила. Вона не вигадала його байдужість. Вона просто назвала те, чим він роками прикривався, ніби це був стиль, характер, частина його чарівності.

Напускна байдужість.

Чудова назва для зброї, якою він примудрився поранити людину, котру найменше хотів ранити.

Тоді, після тієї ночі, він справді злякався. Не так, як бояться очевидних речей — трати, болю, якихось наслідків. Ні. Тео злякався того, що між ними починалось. Злякався того, як природно Хлоя виглядала поруч із ним у сірому ранковому світлі. Злякався того, що хотів торкнутися її волосся не тому, що між ними була ніч, не тому, що його тягнуло до неї фізично, а тому, що вона була там, сонна, справжня, без захисту, і він раптом захотів не зіпсувати це.

А потім зіпсував.

Сказав перше, що допомагало повернути все у знайому, безпечну форму. Перетворив важливе на легке. Ніжність — на випадковість. Її довіру — на щось, що “не треба драматизувати”. Він усміхнувся, бо так робив завжди, коли йому ставало страшно. Посміхнувся, щоб не показати, що вже провалився туди, звідки не знав, як вибратися.

Єдине, чого він не зрозумів тоді, було настільки банальним, що тепер від цього хотілося сміятися й бити кулаком у стіну одночасно.

Він закохався.

Не красиво. Не правильно. Не вчасно. Не так, як про це говорять люди, які вміють бути чесними з собою. Він просто прокинувся поруч із Хлоєю й злякався того, що вона раптом стала для нього небезпечно важливою. Було простіше вдати, що йому байдуже. Було простіше сказати щось легке, недбале, майже байдуже, ніж зупинитися хоча б на хвилину й подумати, що він робить. Що саме тримає в руках. Кого може зламати одним реченням.

І він зламав.

Хлоя сказала, що колись він заплатить за це ціну, яку не буде готовий платити.

Він уже платив.

Просто, мабуть, ще не до кінця.

Тео провів долонею по обличчю й важко видихнув. Йому хотілося піти за нею. Сказати, що вона помиляється лише в одному: йому не байдуже. Ніколи не було байдуже. Хотілося наздогнати, зупинити, попросити хоч хвилину, хоч шанс, хоч право сказати не те, що звучить красиво, а те, що давно застрягло в грудях.

Але він залишився стояти.

Бо Хлоя вже сказала йому все, що мала.

І вперше за довгий час Тео зрозумів: любов — це не завжди про те, щоб наздоганяти когось і тримати. Іноді це про те, щоб не руйнувати людину вдруге тільки тому, що ти нарешті зрозумів запізнілу правду.

Коли він повернувся до кав’ярні, дзвіночок над дверима задзвенів занадто голосно.

Усередині було тепло. Пахло кавою, корицею, ваніллю й лимонною глазур’ю. Усе те саме тепло, яке кілька хвилин тому здавалося майже нестерпним через присутність Хлої, тепер било по нервах інакше. За вікнами темнів мокрий Греймонт, у дальньому кутку хтось тихо сміявся, Сара за стійкою розмовляла з відвідувачкою, а за їхнім столиком усе ще сиділи Адріан і Ліам.

Обидва підняли на нього очі.

Ліам, звісно, зробив це першим. Він сидів, відкинувшись на спинку стільця, з чашкою в руках, але не пив. Його погляд ковзнув по обличчю Тео, затримався на мокрому волоссі, на напруженій щелепі, на руках, які Тео навіть не помітив, як стиснув у кулаки.

Ліам міг би щось сказати.

Міг би пожартувати.

Міг би спитати, чи дали йому доброго прочухана.

Але не сказав.

Адріан дивився інакше. Уважніше. Тихіше. Наче бачив не просто брата, який повернувся після неприємної розмови, а людину, що на кілька хвилин вийшла на вулицю й залишила там ще одну важливу частину себе. Його обличчя залишалося майже байдужим, але Тео знав Адріана достатньо добре, щоб розуміти: він помітив усе.

І саме тому нічого не сказав.

Тео сів назад за стіл. На місце навпроти вже порожнього стільця Хлої. Чашка, з якої вона пила, досі стояла там, трохи збоку, і на її краю залишився ледь помітний слід помади. Тео змусив себе відвести погляд, бо це було вже занадто. Смішно, жалюгідно, нестерпно занадто.

Кілька хвилин вони сиділи мовчки.

Троє хлопців, які колись могли годинами говорити ні про що, тепер не знаходили слів навіть для головного. Тео дивився на стіл і думав, що це майже комічно. Колись вони були тими, хто тримався один за одного. Не завжди правильно, не завжди відкрито, часто через сарказм, сварки, бійки й дурні рішення, але трималися. Якщо хтось падав, інші допомагали підійнятись.

Тепер вони сиділи в кав’ярні Сари, у місці, яке колись було їхнім, і здавалися майже чужими.