✧ Розділ 9. Хлоя

Побачити Тео було несподіванкою, до якої Хлоя, як виявилося, не була зовсім готова, як би вона себе не переконувала раніше.

Але побачити Адріана було вже занадто.

Він стояв на порозі кав’ярні, мокрий від дощу, блідий, із темним волоссям, що спадало на лоб, і з таким виразом обличчя, ніби сам не розумів, як опинився саме тут. Його рука все ще лежала на дверній ручці, хоча двері вже давно зачинилися за його спиною. Він не рухався. Просто стояв і дивився перед собою, наче між ним і всіма іншими була невидима межа, яку він не мав права перетнути.

Хлоя пам’ятала Адріана іншим.

Холодним. Зібраним. Небезпечним у тій тихій манері, від якої люди самі відступали на крок, навіть якщо він нічого не казав. Він завжди виглядав так, ніби контролює не лише кімнату, у якій перебуває, а й усі можливі наслідки кожного чужого слова. Навіть коли мовчав, у ньому було щось тверде, впевнене, майже непохитне.

Зараз перед ними стояла людина, яка виглядала так, ніби зайшла сюди лише тому, що не знала, куди ще йти.

За столиком стало так тихо, що Хлоя почула, як ложечка в чиїйсь чашці за сусіднім столом тихо дзенькнула об фарфор. Ліам завмер поруч із нею, Тео сидів трохи напружено, не зводячи погляду з брата, і ця тиша між ними всіма раптом стала важчою за будь-який крик.

Адріан дивився то на Ліама, то на Тео, то кудись повз них. На Хлою його погляд ковзнув лише на мить, але навіть цього вистачило, щоб вона відчула, як у грудях стискається щось болюче. Він виглядав розгубленим. Не слабким, ні. У ньому досі було щось гостре й небезпечне. Але тепер це було не про силу. Це було про людину, яка надто довго трималася з останніх сил і раптом зрозуміла, що не знає, куди поставити ногу, щоб не порізатися ще сильніше.

Він міг зайти.

Міг розвернутися й піти.

Міг зробити вигляд, що просто помилився дверима.

І, здається, сам не знав, який варіант обрати.

Першою рушила Сара.

Хлоя побачила, як вона вийшла з-за стійки. Не швидко, не різко, але з тією внутрішньою рішучістю, яку неможливо сплутати ні з чим. Її обличчя змінилося в ту ж секунду, коли вона побачила Адріана. Втома нікуди не зникла, біль теж, але під ними проступило щось інше — тепле, материнське, майже беззахисне.

Адріан помітив її, коли вона була вже зовсім близько.

Він напружився.

Хлоя побачила це по його плечах, по тому, як він ледь помітно відступив, ніби очікував удару, докору, запитання, на яке неможливо відповісти. Можливо, він теж не був тут відтоді, як Елара зникла. Можливо, для нього ця кав’ярня була навіть гіршою, ніж для Хлої, бо кожна дрібниця тут мала її ім’я, навіть коли ніхто його не вимовляв.

Сара не сказала нічого одразу.

Вона просто обійняла його.

Не обережно. Не формально. Не так, як обіймають людину, з якою не знають, як говорити після катастрофи. Вона обійняла його міцно, по-справжньому, притиснувши долоню до його спини, ніби він досі був хлопцем, який колись приходив сюди після академії, сідав за столик біля вікна й удавав, що не чекає Елару, хоча всі навколо чудово знали правду.

Адріан не одразу відповів на обійми.

Спершу він просто стояв, ніби застиг, ніби не розумів, що з цим робити. А потім його рука повільно піднялася й лягла Сарі на плече. Рух був дуже невпевнений, і саме це вдарило Хлою сильніше, ніж якби він розплакався чи почав кричати.

— Я дуже рада тебе бачити, — сказала Сара тихо. — Не дивлячись ні на що.

Хлоя опустила погляд.

Бо від цієї фрази в кав’ярні ніби стало ще тепліше й ще болючіше водночас.

Адріан щось відповів надто тихо, і вона не розчула слів. Можливо, “я теж”. Можливо, “вибачте”. Можливо, нічого достатньо виразного, щоб це можна було назвати відповіддю. Але Сара все одно відпустила його лише через кілька секунд, торкнулася його щоки долонею так швидко, ніби сама злякалася цього жесту, і повернулася за стійку, даючи йому можливість не розпастись на шматки прямо перед усіма.

Адріан підійшов до їхнього столика.

Ніхто не сказав жодного слова.

Він зупинився поруч, і на кілька секунд усі четверо просто дивилися одне на одного. Хлоя раптом подумала, наскільки дивною виглядає ця сцена збоку: четверо людей, які колись знали одне одного майже напам’ять, сидять у маленькій кав’ярні, де пахне корицею й кавою, і не можуть знайти що сказати.

Ліам першим прочистив горло.

— Ну, це, звісно, найменш незручна зустріч у моєму житті.

Адріан повільно перевів на нього погляд.

— Радий, що ти все ще говориш забагато.

— А я радий, що ти все ще виглядаєш так, ніби можеш мене вбити одним поглядом. Стабільність — важлива річ у наш нестабільний час.

— Ти завжди був ідіотом.

— Так. Але як я колись казав, я душа цієї компанії.

Хлоя ледь помітно всміхнулася, хоча їй далося це з неабияким трудом. Тео теж коротко глянув на Ліама, і в його очах на мить промайнуло щось схоже на вдячність. Можливо, за те, що Ліам узяв на себе перший удар цього всього. Можливо, за те, що хоча б хтось із них ще мав сили жартувати.

Адріан сів поруч із Тео, навпроти Ліама й Хлої. Він поставив руки на стіл, потім одразу забрав їх, ніби не знав, куди подіти власне тіло. Тео нахилився до нього трохи ближче.

— Я дзвонив тобі.

— Бачив.

— І?

— І вирішив не робити твоє життя дуже легким та  додати тобі трохи страждань. 

Тео стиснув щелепу, але не став сваритися. Хлоя помітила, як його пальці напружилися біля чашки. Він боявся за брата. Це було видно настільки чітко, що вона раптом відчула себе зайвою в цьому спостереженні. Наче побачила щось надто особисте.

— Ти міг просто написати, що все добре, — сказав Тео тихо.

Адріан не подивився на нього.

— Все добре.

— Дуже дякую. Це дуже, блять вчасно.

— Не починай.

— Я ще навіть не почав.

— Саме це мене і лякає, — вставив Ліам. — Бо якщо ви зараз почнете сваритися просто тут, я офіційно заявляю: я занадто голодний, щоб брати в цьому участь.