✧ Розділ 8. Тео

Тео не хотів повертатися в Греймонт на свята.

Ця думка з’явилася в нього ще до того, як університетські коридори почали прикрашати гірляндами, а одногрупники — говорити про різдвяні канікули так, ніби це було щось неймовірне, дуже очікуване, без чого не можна обійтись. Хтось планував поїздку в гори, хтось радів можливості нарешті виспатися у власному ліжку, хтось скаржився на родичів, але все одно пакував подарунки й посміхався, коли говорив про повернення додому.

Додому.

Тео давно перестав розуміти, що саме люди вкладають у це слово або що воно означає для них.

Для когось дім був теплом, запахом вечері, голосами рідних за стіною, старими фотографіями, місцем, де можна бути втомленим, злим, неідеальним і все одно залишатися важливим. Для Тео дім був великим будинком Блеквудів із холодними коридорами, занадто високими стелями, портретами предків, які дивилися з темних рам так, ніби навіть після смерті були розчаровані всіма живими потомками. Дім був місцем, де розмови звучали як накази, мовчання — як покарання, а любов, якщо вона там колись і жила, давно розчинилась в стінах разом із запахом дорогого дерева й старого вина.

Тому, коли батько подзвонив за кілька днів до канікул, Тео вже приблизно знав, чим закінчиться розмова.

Він стояв тоді на кухні їхньої орендованої квартири, дивився, як за вікном повільно темніє небо, і слухав, як телефон вібрує на столі. На екрані висвітилося ім’я батька, і цього було достатньо, щоб у грудях з’явилося знайоме, важке роздратування.

Адріан сидів на дивані у вітальні й удавав, що дивиться фільм, хоча екран уже хвилин двадцять світився без звуку. Останні кілька днів він справді тримався краще. Не ідеально, звісно. До ідеального там було так далеко, що Тео навіть не міг уявити наскільки. Але принаймні брат спав, їв і не зникав на пів ночі в місцях, звідки його потім доводилося забирати під чужі осудливі погляди.

Це вже було майже дивом.

— Не бери, — сказав Адріан, навіть не повертаючи голови.

— Він подзвонить ще раз.

— Тоді не бери ще раз. Все дуже просто.

Тео коротко глянув на нього.

— Ти прямо геній.

— Я знаю. Але дякую, що потім моє самолюбство.

Телефон перестав вібрувати. За три секунди почав знову.

Адріан глухо засміявся.

— Який наполегливий, блять.

Тео взяв слухавку не тому, що хотів говорити, а тому що знав: якщо не відповість, батько знайде спосіб дістати їх і  зробити розмову ще гіршою. У цьому він був неймовірно талановитий.

— Так?

— Чекаю вас з Адріаном додому на свята, — сказав батько без привітання.

Тео заплющив очі.

— І тобі добрий вечір.

— Давай без цього, у мене немає на це часу.

— Це не новина.

У слухавці на мить запала тиша, і Тео майже побачив, як батько стискає щелепу. Колись цей звук мовчання змушував його випрямлятися, підбирати слова, поводитися обережніше. Тепер він лише втомлював.

— У мене важлива новина, — сказав батько. — І я хочу, щоб ви обоє були присутні.

— Звучить як щось таке, що точно нам не сподобається.

— Тео.

— Що?

— Це не обговорюється. Я не питаю вас чи ви хочете, ви будете.

Адріан на дивані повернув голову, і по тому, як він завмер, Тео зрозумів, що брат чує кожне слово.

— А якщо ми все ж не приїдемо? — спитав Тео.

Батько тихо видихнув. Не роздратовано навіть. Швидше так, ніби Тео був не сином, а невдалим підлеглим, який знову не зрозумів просту інструкцію.

— Випробуйте мене і побачите, що буде.

Тео засміявся без радості.

— Прекрасно. Справжній різдвяний дух Блеквудів.

— Чекаю вас вдома в п’ятницю. Обох.

— Ти хоч розумієш, що слово “вдома” звучить смішно, коли ти його вимовляєш?

— До п’ятниці, Тео.

Батько завершив дзвінок раніше, ніж він устиг відповісти. Тео ще кілька секунд дивився на темний екран, відчуваючи, як усередині розгортається стара, знайома злість. Не різка. Не гаряча. А холодна, важка, з тих, що роками накопичуються під шкірою й не зникають навіть тоді, коли ти їдеш в інше місто, вступаєш в університет і намагаєшся переконати себе, що більше не належиш тому дому.

— Ну? — спитав Адріан.

Тео поклав телефон на стіл.

— Мої вітання, брате. Ми їдемо додому.

Адріан подивився на нього довго й без виразу.

— Ні.

— Ага.

— Я серйозно.

— Я теж.

— Тео.

— Він сказав, що в нього важлива новина.

— Якщо це ще один сімейний обід, де він мовчки вбиває нас поглядом, я пас.

— Сказав, щоб ми не випробовували його, бо нам це не сподобається.

Адріан гірко всміхнувся, і в цій усмішці було щось від того старого Адріана, який міг одним рухом міг зруйнувати чиюсь самовпевненість.

— О, тоді, звісно. Якщо він так сказав, то я вже пакую валізу й репетирую синівську покору перед дзеркалом.

— Боже який ти нестерпний. Але, на диво, я згоден з тобою.

— Це справжнісінький талант бути нестерпним, доречі.

— Це діагноз.

— У нашій родині це не найгірший з діагнозів.

Тео не відповів. Він лише подивився у вікно, де за склом вогні міста розпливалися в темряві, і подумав, що Греймонт чекає на них обох із тією ж холодною байдужістю, з якою завжди чекав.

Коли вони приїхали, місто зустріло їх дощем, сірим небом і тим огидним відчуттям, ніби минуле хтось вилив у повітря й змусив дихати ним. Тео стояв біля вокзалу з сумкою в руці, дивився на знайомі вулиці й не відчував нічого схожого на повернення додому. Це був Греймонт. Так. Місто, де вони виросли, де було занадто багато знайомих облич, старих будинків, вузьких провулків і місць, у яких він колись був щасливішим, ніж можна було собі уявити. Але дому тут не було.

Не для нього.

Будинок Блеквудів виглядав так само бездоганно, як і завжди. Великий, темний, занадто красивий, із довгою алеєю, мокрими від дощу сходами й вікнами, в яких горіло тепле світло, що брехало краще за будь-яку людину. Зовні він міг здатися затишним. Усередині ж усе було інакше. Усередині кожен кут був вивчений до болю, кожна тиша мала підтекст, а кожен погляд батька міг зіпсувати повітря в кімнаті швидше, ніж будь-який крик.