✧ Розділ 7. Хлоя

Греймонт зустрів її знайомим грудневим холодом, який не був безжальним й не змушував одразу ховатися в шарф, але повільно просочувався під пальто, торкався зап’ясть, щік і шиї, ніби місто вирішило нагадати їй, що тут усе ще таке саме, що нічого не змінилось. Повітря пахло мокрим каменем, димом із далеких коминів, залізом колій і кавою з маленького кіоску біля входу на вокзал. 

Вона вийшла з потяга, міцніше стиснула ручку валізи й зупинилася просто посеред платформи, дозволивши натовпу обтікати себе з обох боків. Люди поспішали у своїх справах, хтось говорив по телефону, хтось тягнув за собою дитину в пухнастій шапці, хтось обіймався біля входу до залу очікування так міцно, ніби боявся, що людина перед ним зникне назавжди, варто лише послабити руки. Над коліями висів туман, оголошення лунали з динаміків трохи хрипко, а десь неподалік скрипіли колеса старої валізи, і цей звук чомусь здався їй майже нестерпним.

Усе було майже таким самим, і саме це чомусь відгукувалось болем. Хлоя думала, що після Оксфорда Греймонт здасться їй меншим, тіснішим, можливо, навіть чужим. Уявляла, як вийде на вокзалі й відчує полегшення, бо це вже не її життя, не її місто, не її минуле, яке досі чіпляється за неї, за її серце й усі невимовлені слова. Але нічого такого не сталося. Греймонт не став меншим і не став чужим. Він просто стояв перед нею таким, яким вона його залишила, і чекав так спокійно, ніби весь цей час знав, що вона повернеться.

Хлоя повільно видихнула й підняла погляд на старий годинник над входом до вокзалу. Його стрілки трохи відставали, як завжди. Вона пам’ятала це ще з тих часів, коли вони з Еларою бігли сюди після занять, щоб зустріти когось із друзів або просто купити гарячий шоколад у кіоску за рогом, бо в Елари був особливий талант знаходити привід для солодкого навіть тоді, коли приводу не існувало.

“Світ і так дуже жахливий, Хлоє. Якщо в ньому є гарячий шоколад із маршмелоу, ми просто зобов’язані посмакувати цим.”

Від спогаду горло раптом стиснулося. Хлоя відвернулася, зробила вигляд, що просто поправляє шарф, і ще міцніше стиснула ручку валізи. Вона ще не була готова думати про Елару. Не тут, не на платформі, не в перші хвилини повернення, коли місто й так уже витягувало з неї все, що вона так старанно складала всередині себе останні місяці.

— Хло-о-о-о!

Це  прозвучало настільки неочікуванно, що кілька людей поруч обернулися раніше, ніж вона. Хлоя заплющила очі на секунду, і на її губах сама собою з’явилася посмішка, яку вона не встигла зупинити.

— О ні, — тихо сказала вона. — Тільки не це.

Вона повернулася саме вчасно, щоб побачити Ліама, який біг через платформу так, ніби вокзал був сценою, а всі люди навколо — фігурками в його особистій драматичній виставі. На ньому було розстебнуте пальто, шарф висів так, ніби він накинув його за дві секунди до виходу з дому, волосся було скуйовджене вітром, а на обличчі сяяла та сама широка, нахабна посмішка, від якої у Хлої щось болісно потепліло всередині. Ліам мав талант з’являтися так, ніби світ сам мав посунутися й дати йому місце.

— Ні, — сказала вона одразу, виставляючи руку вперед. — Навіть не думай.

— Запізно!

— Ліаме, я серйозно. Не влаштовуй сцену.

— Хлоє, ти мене ображаєш. Я живу заради таких моментів.

— Ти живеш тільки заради уваги.

— Це майже одне й те саме, просто звучить менш поетично.

Він не послухав. Звісно, не послухав, бо Ліам узагалі рідко слухав тоді, коли його попереджали, а якщо попередження звучало голосом Хлої, то, мабуть, сприймав це як особистий виклик. За секунду він опинився біля неї, підхопив її на руки так легко, ніби вона важила не більше за сумку з книжками, і закружляв просто посеред платформи. Хлоя вчепилася руками в його плечі, шокована, розлючена й дуже старалась не сміятись, а якась жінка неподалік усміхнулася так, ніби стала свідком милої сцени з фільму. Хлоя була майже впевнена, що це не мило. Це було публічне приниження якесь, ну чесне слово.

— Ліаме! — прошипіла вона, намагаючись не засміятися надто голосно. — Негайно постав мене на землю.

— Леді та джентльмени, — урочисто проголосив він, навіть не думаючи зменшити гучність, — блудна найкраща подруга нарешті повернулася в Греймонт.

— Якщо ти зараз не поставиш мене на землю, я зроблю цю сцену для тебе максимально трагічною.

— О, погрози. Як же я сумував за твоєю турботою.

— Це не турбота. Це попередження, інакше ти пошкодуєш.

— Прекрасно. Ти привезла з Оксфорда нові фрази, але така ж сама агресивна. Я прямо пишаюся.

— Ліаме.

— Все, все, опускаю. Тільки тому, що я милосердний.

— Тільки тому, що ти хочеш дожити ще до вечора.

Він усе ж опустив її, але не встиг відступити, бо Хлоя сама зробила крок уперед і міцно його обійняла. Не так, як планувала. Не легко, не стримано, не з тією звичною іронічною дистанцією, за якою їй було зручно ховатися. Її руки самі зімкнулися на його спині, а обличчя на секунду сховалося в його пальті, яке пахло морозом, кавою й чимось до болю знайомим. Ліам завмер лише на мить, а потім обійняв її у відповідь уже без жартів, без показної театральності, без тієї надмірної гучності, якою він часто прикривав усе справжнє.

— Привіт, Хло, — тихо сказав він.

І саме від цього простого “привіт” у неї защипало очі. Вона ненавиділа це. Ненавиділа, що повернення додому так швидко розбиває всі її обережно зібрані захисні стіни. Ненавиділа, що Ліам досі міг одним словом зробити її не холодною, не сильною, не тією, яка все пережила і пішла далі, а просто людиною, яка дуже втомилася триматися.

— Привіт, — відповіла вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно.

— Тільки не кажи, що збираєшся плакати?

— Ні.

— Хлоє.

— У мене просто очі сльозяться від твоєї надмірної самовпевненості.

— Звучить як щось дуже серйозне. Треба дати цьому назву. Синдром Ліама.

— Я б сказала “катастрофа по імені Ліам”. Звучить набагато точніше.