✧ Розділ 6. Тео

Жовтень змінився листопадом майже непомітно.

Одного ранку Тео просто вийшов із корпусу університету й зрозумів, що дерева навколо кампусу вже стоять майже голі, а холодний вітер пробирається прямо під пальто. Ще недавно тут було золотаве листя, гучні розмови першокурсників, запах кави з маленької кав'ярні біля бібліотеки й та дивна, майже заразна ейфорія нового життя. Тепер усе стало іншим. Сірішим. Холоднішим. Реальнішим. Хтось поруч скаржився на майбутні іспити, хтось обговорював вечірку в студентському гуртожитку, хтось поспішав на побачення, тримаючи в руках два стаканчики кави, і все це здавалося настільки нормальним, що Тео іноді хотілося розвернутися й піти кудись далеко, де не потрібно вдавати, ніби він теж частина цього звичайного студентського світу.

Нормальним.

Це слово останнім часом викликало у нього лише роздратування, тому що в його житті вже давно нічого не було нормальним. Удень він справді був схожий на звичайного студента: сидів на лекціях, писав конспекти, виконував завдання, іноді навіть сміявся з жартів одногрупників, якщо встигав зрозуміти, про що вони говорять. Він ходив на студентські вечірки, відповідав викладачам на заняттях, сперечався на семінарах, пив каву між парами й міг підтримати розмову так легко, ніби це його звичний стиль, ніби в середині не було постійного тупого болю.

Люди навколо, мабуть, вважали його цілком щасливим і безтурботним.

Тео Блеквуд. Товариський. Харизматичний. Завжди усміхнений. Хлопець, який ніби всюди почувався своїм, навіть якщо опинявся там уперше. Він умів увійти в аудиторію так, щоб на нього звернули увагу з перших секунд, і заговорити з людиною так, ніби вони знайомі вже роками. Умів жартувати в потрібний момент, відводити незручні запитання, робити вигляд, що нічого не зачіпає його по-справжньому.

Ніхто з них не бачив його о третій ночі, коли він сидів на підлозі кухні з телефоном у руках і чекав, чи не подзвонить той самий номер. Ніхто не бачив повідомлень, які він писав Хлої й видаляв ще до того, як встигав перечитати їх. Ніхто не бачив, як він раз за разом вигадував нові брехні для Ліама, з кожною наступною відчуваючи, що він втрачає себе спражнього.

Ліам досі питав про Елару. Завжди. У кожній розмові. Наче відмова перестати шукати могла одного дня повернути її назад. Наче якщо вимовляти її ім’я достатньо часто, Бог нарешті змилується й поверне все назад.

— Є новини? — запитав він одного вечора під час відеодзвінка.

Тео сидів за письмовим столом, а перед ним лежали відкриті конспекти, до яких він не торкався вже хвилин двадцять. На екрані ноутбука було обличчя Ліама — трохи втомлене, трохи не таке безтурботне, як раніше. Волосся в нього було скуйовджене, світло падало збоку, підкреслюючи тіні під очима, і Тео раптом подумав, що вони всі за ці місяці стали іншими. Не дорослішими, ні. Просто втомленішими.

— Ні, — відповів він.

Ліам важко видихнув і провів долонею по обличчю.

— Блять.

На кілька секунд між ними запала тиша. Тео чув крізь динамік якийсь далекий шум, можливо, музику з кімнати Ліама або голоси в коридорі. У нього самого за вікном повільно падав дощ, дрібний і холодний, настирливий настільки, що хотілося закрити штори й удавати, ніби зовнішнього світу не існує.

— А як Адріан? — запитав Ліам.

Тео відчув, як щось неприємно стислося всередині.

— Нормально.

Брехня вилетіла надто швидко. Настільки швидко, що він сам собі не повірив. Ліам теж, звісно, не повірив. Він примружився, відкинувся на спинку стільця й подивився на Тео так, ніби той щойно образив його, як особистість.

— Нормально?

— Так.

— Ти жахливо брешеш.

Тео усміхнувся, хоча вийшло погано.

— Дякую.

— Серйозно.

— Я теж серйозно.

— Ні, ти зараз робиш цю свою фірмову штуку, коли думаєш, що якщо говорити спокійно й трохи зверхньо, люди перестануть ставити питання.

— І працює?

— На дурнях — можливо. На мені — ніколи не спрацює.

Тео відкинувся на спинку стільця й потер перенісся. Йому хотілося сказати правду. Хоч раз. Просто висказати все: що Адріан зривається майже щотижня, що його забирають із барів, клубів і чужих квартир, що іноді Тео дивиться на брата й не розуміє, чи той узагалі чує і бачить його. Хотілося сказати, що він втомився бути єдиним, хто тримає це все в руках, поки воно розсипається на шматки.

Але він подивився на Ліама й не зміг.

— Усе нормально, — повторив він.

Ліам мовчав кілька секунд. Потім тихо сказав:

— Ти виглядаєш так, ніби не спав тиждень.

— Це називається навчання.

— Ні. Це схоже на повний пиздець в твоєму житті, і справа не лише в навчанні.

Попри все Тео тихо засміявся. Саме це було найгірше в Ліамі: він завжди бачив більше, ніж хотілось. Навіть тоді, коли сам був повністю розбитий. Навіть тоді, коли мав повне право не помічати нікого, крім себе.

— Послухай, — продовжив той уже спокійніше. — Якщо щось не так, ти завжди можеш сказати.

Тео відвів погляд до вікна. За склом повільно падав дощ. На мить перед очима виникла Хлоя. Не така, якою він бачив її востаннє: не холодна, не відсторонена, не з тим поглядом, який різав сильніше за будь-які слова. А та, яка стояла поруч із ним на терасі кілька місяців тому й сміялася над його дурними жартами. Та, яка дивилася на нього так, ніби справді йому довіряла.

Від спогаду стало фізично боляче.

— Тео?

Він повернувся до реальності й змусив себе подивитися на екран.

— Усе нормально.

Ліам ще кілька секунд дивився на нього так, ніби хотів посперечатися. Потім лише кивнув і змінив тему, а Тео зненавидів себе ще трохи сильніше, ніж до цього.

Перший дзвінок того вечора надійшов о першій двадцять три.

Тео саме закінчував презентацію для семінару. На екрані ноутбука миготіли графіки, таблиці та цифри, які поступово починали зливатися в одну суцільну пляму. Кава на столі давно вистигла, у кімнаті було надто тихо, а повіки наливалися важкістю так, що він кілька разів ловив себе на тому, що просто дивиться в одну точку, не читаючи жодного слова.