✧ Розділ 5. Хлоя

Дні зливалися в один.

Спершу Хлоя ще намагалася слідкувати за ними. Понеділок, вівторок, середа. Ранок, день, вечір. Ще одна ніч,коли вона дивилася в телефон довше, ніж потрібно, і чекала бодай чогось. Повідомлення. Дзвінка. Одного короткого “я жива”. Навіть злого “відчепіться всі від мене” було б достатньо, бо це принаймні означало б, що Елара десь є. Що вона читає. Що вона реагує. Що за цим усім мовчанням у неї досі все добре.

Але Елара не відповідала.

Ні Хлої. Ні Ліаму. Взагалі нікому. Повідомлення залишалися непрочитаними або, що було ще гірше, прочитаними без відповіді. Дзвінки так і закінчувались гудками. 

Перші кілька днів Хлоя злилася.

Потім хвилювалася.

Потім знову злилася, бо хвилюватися за людину, яка просто зникла, виявилося виснажливо до огиди. Вона ловила себе на думці, що хоче написати Еларі щось жорстоке, щоб хоч так її виманити. Щось на кшталт: “Ти не маєш права просто зникати”, “ти егоїстична дупа”, “я не знаю, як допомогти, якщо ти навіть не виходиш з нами на зв'язок”. Але щоразу стирала текст, бо за злістю ховалося зовсім інше.

Страх.

Неприємний, липкий, безсилий страх, який осідав під ребрами й не давав дихати рівно.

Ліам сказав, що Елара дзвонила йому.

— Вона дзвонила, — сказав він тоді.

Хлоя сіла на край ліжка й так сильно стиснула телефон, що пальці заболілі.

— Елара?

— Так.

— І що? Де вона? Що сказала?

Ліам мовчав трохи довше, ніж треба було, і від цієї паузи Хлої стало холодно.

— Небагато, — нарешті відповів він. — Вона… вона розбита. Хло, це не та Елара що раніше.

— Ліаме.

— Я знаю. Просто не знаю, як пояснити. Вона сказала, що їй треба час. Що все нормально. Хоча, очевидно, нічого, блять, не нормально. І попросила не шукати її.

Хлоя тоді майже засміялася, але сміх застряг у горлі, перетворившись на щось гостре.

— Не шукати її? Вона серйозно?

— Так.

— І ти не заперечив? Нічого не сказав?

— Я не знав, що ще зробити, Хло.

Вона хотіла наговорити йому купу зайвого. Хотіла спитати, як він міг просто дозволити Еларі покласти слухавку. Як міг не витягнути з неї адресу, не поїхати, не змусити її сказати правду. Але потім почула, як він дихає на іншому кінці лінії, і зрозуміла: він уже сказав собі все це сам. Можливо, навіть гірше.

Після того дзвінка стало не легше.

Навпаки.

Бо тепер вони знали, що Елара жива і здорова. Десь. Але це “десь” виявилося майже гіршим за повне незнання. Вона існувала без них. Поза їхніми дзвінками, повідомленнями, спробами скласти все докупи. Вона свідомо обрала мовчання, і Хлоя не знала, чи має право ненавидіти її за це, якщо очевидно було: у неї були свої причини на це.

Адріан тим часом теж зникав.

Фізично він був у місті. Хлоя знала це від Ліама, іноді від Тео, хоча з Тео вони не говорили напряму так часто, щоб це можна було назвати чимось нормальним. Адріан іноді виходив із дому, іноді з’являвся на вечірках, де його могли бачити у супроводі різних дівчат, іноді навіть відповідав на повідомлення короткими фразами, але на тому все.

Але того Адріана, якого Хлоя взнала завдяки Еларі, більше не було.

Він періодично напивався. Не так, щоб повністю втратити себе, не так, щоб потім усі говорили про черговий скандал Блеквуда. Він тримав себе в руках, бо, мабуть, навіть руйнувати себе в цьому світі треба було з гідністю. Але Ліам якось сказав, що це навіть гірше, бо Адріан напивається не для того, щоб забути, а щоб не зробити чогось дурного.

Хлоя зрозуміла, що він має на увазі, і їй стало ще важче.

Бо це було схоже на всіх них.

Вони не жили.

Вони стримували себе від чогось гіршого.

Поступово зникли їхні посиденьки.

Спершу це виглядало випадково. Хтось не міг. Хтось не відповів. Хтось “погано почувався”. Кав’ярня, де вони колись могли сидіти годинами, раптом стала просто місцем в Греймонті, а не їхнім місцем. Навіть випадкові зустрічі ставали короткими, незручними, ніби всі боялися зачепити тему, яка одразу розріже повітря навпіл.

Елари не було.

Адріан був не з ними.

Тео тримався біля брата.

Ліам намагався триматися біля всіх, але навіть він не міг склеїти компанію, якщо половина її вже розсипалася.

Хлоя іноді думала, що саме так, мабуть, і виглядає кінець. Не як вибух. Не як велика сцена з криками, сльозами й дверима, що грюкають так сильно, що здригаються стіни. А як тиша. Як повідомлення без відповіді. Як кав’ярня, в яку ніхто більше не пропонує піти. Як вечори, коли телефон лежить поруч, але ніхто вже не пише, не дзвонить.

Здавалося, що все зруйновано остаточно.

Що нічого не повернути.

Ліам телефонував їй час від часу. Іноді вони говорили довго, іноді — кілька хвилин, просто щоб переконатися, що в обох ще все хоч трохи нормально. Він розповідав уривками: що Тео майже не відходить від Адріана, хоча вдає, що просто випадково завжди поруч; що Адріан став тихішим, небезпечніше тихішим; що Елара більше не дзвонила. Хлоя слухала й відчувала, як між усіма ними натягуються тонкі нитки, але кожна з них тримається на чесному слові.

— Нашої компанії більше немає, так? — спитала вона якось.

Ліам довго мовчав.

— Не знаю.

— Це не відповідь.

— Знаю. Але іншої в мене немає.

Вона лежала тоді на підлозі своєї кімнати, дивилася в стелю й слухала його дихання в слухавці. За вікном сутеніло. У домі було тихо, занадто охайно, занадто спокійно, ніби тут не могло існувати жодної справжньої катастрофи, що це було неприпустимо.

— Ти думав в який університет хочеш? — запитала Хлоя, бо треба було сказати хоч щось, що не стосувалося Елари.

Ліам тихо пирхнув.

— О, так. Моя улюблена тема після “де наша зникла подруга” і “чи вб’є Адріан когось або себе морально першим”.

— Ліаме.

— Вибач. Поганий жарт.

— Жахливий.

— Знаю.