✧ Розділ 4. Тео

— Вона сказала, що це була гра, гра блять.

Адріан вимовив це вдруге, і цього разу слова прозвучали ще гірше. Не голосніше, не різкіше, навіть не зліше. Просто вони стали реальнішими, ніби, повторивши їх уголос, він остаточно впустив цю отруту в кімнату, і тепер усі мали нею дихати. Ніби він зламався остаточно.

Тео стояв навпроти брата й дивився на нього, не в змозі прийняти почуте. Мозок ніби розумів, що Адріан не вигадує, не перебільшує, не драматизує заради ефекту. Він повторював те, що йому сказали. Те, що почув від Елари. Те, що, очевидно, ламало його зсередини, руйнувало повністю.

Але Тео все одно не вірив.

Не в це.

Не в таку версію.

Не в Елару, яка могла б просто подивитися Адріану в очі й сказати, що все було грою, якщо це справді було так. Бо Тео бачив їх разом. Бачив ці погляди, ці паузи в яких вони просто мовчали, цю напругу між ними, від якої навіть повітря ставало важчим. Бачив, як Адріан, який усе життя поводився так, ніби будь-яка емоція — це слабкість, поруч із нею починав втрачати контроль, був живим, любив в кінці кінців. І бачив, як Елара повільно відкривалась, але теж любила його, як вона цілувала його, як обіймала, як знаходила його очима у натовпі.

Так не грають.

Не так.

Гра,зазвичай, мала інший вигляд. Тео знав це надто добре, бо сам усе життя грав, і в нього це виходила неймовірно професійно.

— Ні, — сказав Тео тихо.

Адріан підняв на нього очі. Вони були темні, виснажені й страшенно порожні. Не такі, як зазвичай. Не холодні, не злі, не ті очі Адріана Блеквуда, від яких люди в Нортгрейві автоматично відступали на пів кроку, навіть якщо він просто проходив повз. Зараз у них не було тієї звичної небезпеки. Тільки біль, і саме це виглядало найстрашніше.

— Що? — глухо запитав він.

— Ні, я не вірю в це,  — повторив Тео вже твердіше. — Це хуйня якась.

На кухні стало ще тихіше. Хлоя стояла біля дверей, притиснувши руки до себе, і, здається, навіть не дихала. Її обличчя було напружене, очі великі від шоку. Вона дивилася на Адріана так, ніби щойно побачила не просто розбиту кухню та засмученого хлопця, а щось набагато гірше, те, що взагалі не вкладалось в голові.

Ліам стояв поруч із нею, і вперше за весь час мовчав. Це теж було тривожним знаком, бо Ліам зазвичай міг вставити дурний коментар навіть тоді, коли світ летів у тартарари. Але зараз він не сказав нічого. Лише дивився на Адріана, і в його погляді було стільки нерозуміння, злості й безпорадності, що Тео майже фізично відчув, як ця напруга заповнює кухню.

— Тео, — сказав Адріан, і в його голосі вже з’явилася втомлена пересторога. — Не починай.

— Я не починаю. Але не може бути це правдою.

— Ти був там?

— Ні.

— Тоді не треба.

—Я розумію, що зараз тобі це болить, але не може дівчина яка так дивилась на тебе, ніби ти для неї цілий світ, так грати.

Адріан різко випростався, і ось тепер у його очах нарешті спалахнуло щось небезпечне. Тео мав би відступити. Мав би зрозуміти, що зараз не час, що брат стоїть на межі й будь-яке слово може зробити тільки гірше. Але частина Тео навіть зраділа цій злості, бо злість означала, що ще не все втрачено. Злість означала, що Адріан ще тут, що він не повністю провалився в ту порожнечу, яка повільно руйнувала його.

— Ти нічого не знаєш, — сказав Адріан.

— Можливо. Але я ж не сліпий, блять.

— Вітаю. Радий за тебе. Шкода, що зараз це ніхуя не змінює.

Хлоя ледь здригнулася від його тону, але не відійшла. Ліам кинув на Тео швидкий погляд, ніби хотів сказати: “Може, не зараз?” І, можливо, він мав рацію. Можливо, зараз справді було не найкращий момент доводити Адріану, що дівчина, яка щойно розтрощила йому серце, могла мати на це причини. Але Тео не міг мовчати, бо його брат на очах згасав.

Це була гра.

Ні.

Блять, ні.

— Адріане, послухай мене…

— Ні, це ти мене послухай, — перебив брат, і його голос нарешті тріснув. Не сильно. Лише на одному слові, але Тео почув. — Я не хочу зараз розбиратись в тому, що вона мала на увазі. Не хочу шукати прихований мотив. Не хочу сидіти тут і переконувати себе, що дівчина, яка подивилася мені в очі й сказала, що я був для неї грою, насправді не це мала на увазі.

Тео стиснув губи.

— Я не кажу цього робити. Я просто...

— Що просто? — Адріан гірко всміхнувся. — Блять, що ти хочеш сказати? Що вона збрехала мені? Чудово. Але вона всеодно розтоптала мене, не важливо правдою чи брехнею. Яка тепер вже різниця, вона зруйнувала все, що було між нами, все, блять.

Тео не знайшов відповіді на це одразу, бо Адріан мав право злитися. Мав право не хотіти пояснень. Мав право стояти тут, зібраний із гострих уламків, і не дозволяти нікому торкатися того місця, де болить найбільше.

Але Тео все одно бачив: брат не вірить до кінця.

Не міг вірити.

Бо якби повірив, то не виглядав би таким розбитим. Він був би холодним, злим, жорстоким. Він би вже вирішив, як стерти Елару Грейсон зі свого життя так, ніби її ніколи не існувало. А він стояв тут і повторював її слова, ніби чекав, що хтось скаже йому: це неправда.

Тео хотів сказати.

Дуже хотів.

Але не мав доказів.

Лише відчуття.

А відчуття — це жалюгідна зброя проти болю.

— Я просто… — Тео провів рукою по обличчю й різко видихнув. — Я хотів сказати, що не думаю, що вона могла так вчинити з тобою, не думаю, що все було грою.

Адріан тихо засміявся. Це був жахливий звук, без радості й без життя.

— А я не думав, що взагалі колись дозволю комусь підійти настільки близько, щоб зробити зі мною таке. Бачиш? Ми обидва сьогодні багато нового дізналися.

— Адріане…

— Та ну нахуй усе.

Він сказав це тихо, але в цій фразі було стільки болю і приреченості, що Хлоя інстинктивно зробила крок назад. Адріан відштовхнувся від стільниці, взяв зі спинки стільця свою куртку й пішов до виходу з кухні. Не швидко. Не демонстративно. Саме це й було найгірше. Він не тікав, не намагався показати, що йому байдуже. Він просто більше не міг тут бути.