✧ Розділ 3. Хлоя

Хлоя прокинулася не зранку.

А що ви хотіли після безсонної ночі?

Коли вона нарешті розплющила очі, кімната вже була залита денним світлом, яке пробивалося крізь не до кінця зашторені вікна і било прямо в обличчя. Світло було занадто яскравим, занадто набридливим і взагалі бісило. Хлоя кілька секунд просто лежала нерухомо, дивлячись у стелю, і намагалася зрозуміти, чому голова така важка, тіло таке втомлене, а бажання щось робити рівно нуль.

Сукня лежала на кріслі біля дзеркала темною купою тканини, ніби хтось скинув із себе не одяг, а цілий вчорашній вечір. Одна туфля валялася біля дверей, друга — чомусь під столом. На тумбочці стояла склянка води, яку вона, здається, принесла собі вночі, але так і не випила. Волосся розсипалося по подушці так, ніби вночі з ним стався нещасний випадок якийсь.

Хлоя повільно кліпнула й накрила обличчя долонею.

— Ні, — хрипко сказала вона в порожню кімнату. — Вбийте мене хтось.

Їй потрібна була ще хоча б годинка спокою. А краще — тиждень. Просто лежати, не рухатися, не згадувати нічого, не думати про вчорашній вечір, про поцілунок з Ліамом, його руку на її спині й погляд Тео Блеквуда, коли він нарешті зрозумів, що вона зробила. Той погляд досі стояв перед очима надто чітко. Наче вона не спала кілька годин, а весь цей час просто дивилася на нього в темряві власної пам’яті.

Вона не хотіла про це думати.

Не зараз.

Не зранку.

Точніше, не по обіді, бо, судячи з сонця, ранок давно минув,.

Телефон завібрував на тумбочці.

Хлоя не поворухнулася.

Телефон замовк.

Вона повільно видихнула, майже повіривши, що всесвіт сьогодні вирішив бути милосердним.

Потім телефон завібрував знову.

— Боже, за що, — пробурмотіла вона й наосліп потягнулася рукою до тумбочки.

Пальці зачепили край телефона, він мало не впав на підлогу, але Хлоя все ж схопила його й піднесла до обличчя. Екран різонув по очах яскравим світлом, і вона примружилася, намагаючись прочитати ім’я.

Ліам.

Звісно. 

Бо хто ще міг телефонувати їй після випускного, коли нормальні люди або сплять, або приходять до тями від випитого алкоголю, або роблять вигляд, що не пам’ятають половини власних рішень?

Хлоя кілька секунд дивилася на його ім’я. Не відповідати було б найрозумніше. Вона не була готова говорити з ним. Вона взагалі не була готова говорити з людиною, яку вчора поцілувала посеред залу не тому, що хотіла ніжності, а тому, що хотіла завдати комусь болю.

І саме тому вона натиснула прийняти виклик.

Бо, очевидно, здоровий глузд теж ще спав.

— Якщо ти телефонуєш, щоб поговорити про вчорашнє, — сказала вона замість привітання, голосом людини, яку щойно витягнули з могили, — я кину слухавку.

На тому кінці лінії на секунду стало тихо.

Потім Ліам видихнув.

— Сонце, ти раниш мене. Ти що досі спиш?

Хлоя заплющила очі.

— Ага, саме цим і займалась, але один ідіот вирішив порушити мій спокій.

— Ну, враховуючи що день наближається до вечора, мені не шкода.

— Хто б сумнівався.

— Хло, ти так добре мене знаєш, що я починаю боятись, ти що переслідуєш мене?

— Ліаме, я зараз дуже некрасиво завершу цей дзвінок.

— Стоп-стоп, поняв, ніяких жартів — він помовчав, і його голос став тихішим. — Я хотів спитати, як ти.

Хлоя застигла.

Ось воно.

Питання, яке звучало просто, але в її випадку вимагало цілої дисертації, нервового зриву й, можливо, зміни місця проживання.

Як вона?

Прекрасно.

Учора вона поцілувала Ліама на очах у Тео, щоб зробити боляче Тео, але в результаті боліло чомусь їй. Вона використала людину, яка весь вечір намагалася бути поруч і не тиснути. Вона бачила, як обличчя Тео змінилося, і ненавиділа себе за те, що ця зміна досі мала значення. Її гордість, можливо, отримала коротку перемогу, але совість явно подала заяву на звільнення. 

— Я жива, — сказала вона нарешті. — Це вже неабияке досягнення.

— Хло.

— Не починай.

— Я ще нічого не сказав.

— Саме тому й попереджаю.

Ліам тихо хмикнув, але цього разу сміх не був веселим. Він звучав втомлено. Обережно. Так, ніби він теж спав не дуже добре, хоча навряд чи Ліам узагалі вмів спати нормально, яким би він не хотів здаватись і як би майстерно не маскував усе за жартами, Хлоя майже була впевнена, що в його житті теж вистачає лайна.

— Я не буду говорити про поцілунок, я не бачу в цьому ніякого сенсу. Тобі це було потрібно, ти це зробила, все тема закрита, — сказав він.

Хлоя повільно сіла на ліжку. Ковдра сповзла на коліна, кімната на секунду хитнулася перед очима, і їй довелося притиснути долоню до чола.

— Ліаме…

— Не треба, — швидко додав він. — Ми не малі діти, щоб зациклюватись на такому.

— Але...

— Перестань, бо таке відчуття, що мою подругу підмінили якось інопланетянкою.

Хлоя опустила погляд на свої пальці, що стиснули край ковдри.

— Я не мала так робити.

Ліам не відповів одразу.

І ця пауза виявилася гіршою за будь-яку його репліку.

— Я знаю, — сказав він нарешті.

Хлоя заплющила очі.

— Ти мав би злитися.

— Можливо.

— Але ти не злишся?

— За те, що поцілувала - ні, а за те, що використала мене проти мого найкращого друга - ще не вирішив.

Вона тихо видихнула.

— Справедливо.

— Хло, я не дзвоню, щоб змусити тебе почуватися ще гірше. Все, проїхали і забули.

— Точно?

— Точніше не буває.

Цього разу Хлоя справді ледь усміхнулася. Дуже слабко, майже непомітно, але все ж. Ліам мав огидний талант змушувати її реагувати навіть тоді, коли вона була впевнена, що всередині вже нічого не лишилося.

— То навіщо ти телефонуєш? — спитала вона, відкинувши волосся з обличчя. — Бо щось мені підказує, що не тільки через моє чарівне самопочуття.

На тому кінці лінії Ліам тихо вилаявся.