✧ Розділ 2. Тео

Це що, блять, щойно було?

Тео стояв посеред залу з келихом у руці й дивився туди, де ще кілька секунд тому Хлоя цілувала Ліама, а мозок уперто відмовлявся сприймати побачене як реальність. Навколо все продовжувало жити так, ніби нічого не сталося: музика лилася з колонок, хтось сміявся біля фотозони, дівчата поправляли сукні перед камерами, хлопці надто голосно жартували, вдаючи, що не хвилюються перед майбутнім, яке вже стояло за дверима академії. Але для Тео все це стало глухим, розмитим, майже неіснуючим. Він бачив тільки Хлою. Її пальці на спиніЛіама. Її обличчя, спокійне й холодне. Її погляд, спрямований на нього в ту мить, коли вона цілувала іншого.

І Ліам, чорт забирай, не відштовхнув її.

Звісно, не відштовхнув.

Тео стиснув келих так сильно, що скло неприємно хруснуло під пальцями. Він одразу послабив хватку, але напруга вже розлилася по всьому тілу: у зап’ястя, плечі, щелепу, яку він стискав так, ніби це могло втримати всередині всю ту злість, що піднімалася надто швидко й надто гаряче. Він не мав права злитися. Принаймні розумна частина його голови це розуміла. Те, що було між ними з Хлоєю нічого не змінювало, нічого не означало. Так, вони дійсно повністю загубились удвох в своєму світі, він і не розумів, коли почав думати про неї більше, ніж потрібно. Коли почав згадувати кожну проведену хвилину. Але та ніч. Одна ніч. Одна дурна, небезпечна, надто чесна ніч, після якої він сам сказав, що нічого дивовижного не відбулось і не потрібно робити з цього драму.

Але, блять, чого тоді його це так зачепило?

— Тео? — голос Клари пролунав поруч, але він почув його не одразу.

Вона стояла біля нього у світлій сукні, з ідеально вкладеним волоссям і келихом у руці, продовжуючи якусь розмову, яку він, очевидно, пропустив повністю. Клара говорила щось про випускний, про людей, які завтра вже вдаватимуть, що ніколи не плакали в туалетах академії через оцінки, кохання чи чужі слова. Можливо, це навіть було дотепно. Можливо, в інший вечір Тео посміхнувся б, підхопив її розмову і сказав щось таке, від чого вона закотила б очі, але все одно засміялася б.

Але зараз він не чув майже нічого.

— Ти взагалі мене слухаєш? — запитала Клара.

Він повільно перевів на неї погляд. Вона дивилася на нього з легкою усмішкою, але в очах уже з’явилося роздратування. Мабуть, вона говорила вже довго. Мабуть, чекала від нього якоїсь відповіді. Мабуть, він би пожартував, змусив її засміятися, як це відбувалось зазвичай і продовжив вечір так, ніби нічого не сталося.

Але нічого не було як зазвичай, бо перед очима стояв лише поцілунок Хлої з Ліамом посеред залу.

— Слухаю, — сказав він.

Клара примружилася.

— Справді? Тоді що я сказала?

— Впевнений, що щось дуже важливе.

— Тео.

— І, напевно, трохи образливе для когось із присутніх. Я тебе знаю.

Вона видихнула й похитала головою, але все ж усміхнулася краєчком губ. Зазвичай цього було б достатньо. Зазвичай люди пробачали Тео неуважність, якщо він подавав її як шарм. Але сьогодні навіть власна усмішка здавалася йому чужою, наклеєною, абсолютно не справжньою.

— Ти дивний, — сказала Клара, торкнувшись пальцями його рукава. — Серйозно. Щось сталося?

Він опустив погляд на її руку. Легкий дотик. Нічого особливого. Просто жест у розмові. Але в голові одразу спалахнула Хлоя: як вона дивилася через зал, як її очі на мить зупинилися саме на цьому місці, на чужих пальцях на його руці, і як після цього в її обличчі щось остаточно змінилося. Тео раптом зрозумів, що Клара все ще торкається його, і відступив на пів кроку.

— Ні, — сказав він занадто різко. — Нічого.

Клара прибрала руку. Її усмішка стала тоншою.

— Ого.

— Кларо, думаю, досить.

— Досить? — вона ледь нахилила голову. — Що саме досить?

Тео коротко засміявся, але сміх вийшов сухим.

— Я просто вийду на хвилину.

— Це все через неї?

Він завмер.

Клара сказала це не голосно, але достатньо прямо, щоб він більше не міг удавати, ніби не зрозумів. Тео повільно повернув до неї голову. Вона вже не усміхалася. Дивилася уважно, трохи ображено, трохи зацікавлено, як людина, яка щойно знайшла відповідь на питання, яке не планувала ставити.

— Через кого? — запитав він.

— Не роби так. Я не дурна.

— Я й не казав, що ти дурна.

— Ні. Ти просто поводишся так, ніби всі навколо сліпі. — Клара кивнула в бік залу, де Хлої вже не було видно. — Ти весь вечір дивився на неї. Навіть коли говорив зі мною.

Тео стиснув щелепу.

— Ти перебільшуєш.

— Можливо. А можливо, я просто не настільки зачарована тобою, щоб не помічати очевидного.

Це мало б його зачепити. Мало б змусити відповісти щось швидке, легке, таке, що поверне розмову в нормальне русло. Але він раптом відчув тільки втому. Від Клари. Від музики. Від цього залу. Від самого себе.

— Я не хочу зараз це обговорювати, — сказав він.

— А чого ти хочеш?

Тео подивився на Клару довше, ніж треба було.

— Не знаю.

І це, мабуть, було найчесніше, що він сказав за весь вечір.

Клара тихо пирхнула, але вже без злості. Швидше з розчаруванням.

— Тоді йди, Блеквуде. Бо якщо ти залишишся тут тілом, а головою все одно будеш біля неї, це буде принизливо для нас обох.

Він хотів сказати “вибач”. Справді хотів. Але слово застрягло десь у горлі, бо вибачатися за те, що він сам не розумів, було ще одним рівнем жалюгідності. Тож Тео лише поставив келих на найближчий столик і кивнув.

— Я не хотів, щоб так вийшло.

— Знаю, — сказала Клара. — Але ти все одно це зробив.

Цього разу він не знайшов відповіді.

Тео розвернувся й пішов до виходу, відчуваючи на собі її погляд і ще десяток чужих поглядів, які, можливо, були тільки в його голові. Повітря в залі здавалося надто гарячим, занадто солодким від парфумів, квітів і дорогого алкоголю. Музика била в скроні, сміх різав нерви, а місце, де Хлоя стояла з Ліамом, досі ніби світилося в його пам’яті окремою, нестерпною плямою.