✧ Розділ 1. Хлоя

Хлоя мала б бути щасливою.

Принаймні сьогодні.

Випускний вечір мав бути саме таким моментом, про який потім згадують із легкою усмішкою, навіть якщо все інше в житті давно повністю змінилося. Музика лилася з колонок занадто голосно, ніби намагалася перекричати все, що боліло всередині. Дівчата в сукнях, які обирали тижнями, сперечалися про відтінки, тканини й те, чи не виглядає розріз занадто сміливо. Хлопці в костюмах поводилися так, ніби більшість із них уперше в житті застебнула піджак правильно і тепер відчували себе як якісь агенти 007.

Сміх, спалахи камер, голоси, що накладалися один на один, обіцянки не губитися після академії й не забувати один одного — усе це мало створювати відчуття чогось великого. Світлого. Майже урочистого.

Усе це мало означати початок.

Свободу.

Нову сторінку в житті.

Життя, яке нарешті стане більшим ніж стіни Нортгрейва. Більшим за чужі очікування. Більшим за всі ті правила, якими їх годували роками, переконуючи, що одного дня вони будуть вдячні за кожне правило, кожне зауваження, кожне “тримайте себе в руках”, "ви ще подякуєте", "згадаєте колись, що ми говорили вам, що це потрібно".

Сьогодні вони мали вийти за ці двері іншими людьми — дорослішими, сильнішими, готовими до майбутнього, яке чекало десь там, за межами залу, освітленого золотими гірляндами й дорогими люстрами.

Зал був прикрашений так, ніби хтось дуже старався зробити цей вечір а бсолютно незабутнім. Під стелею тягнулися тонкі нитки теплого світла, що відбивалися у високих вікнах і розсипалися м’якими плямами по полірованій підлозі. На круглих столах стояли білі свічки у скляних підсвічниках, поряд із ними — маленькі букети з кремових троянд і темно-зеленого листя, перев’язані стрічками в кольорах академії.

Усе виглядало бездоганно.

Продумано.

Дорого.

Саме так, як і мало виглядати прощання з Нортгрейвом: красиво настільки, щоб ніхто не помітив, скільки всього залишиться тут недосказаним.

На дальній стіні висів герб академії, підсвічений знизу так, що срібний ворон здавався майже живим. Він дивився на зал із тією самою холодною величчю, з якою Нортгрейв дивився на них усі ці роки: мовчки, зверхньо, ніби навіть у вечір прощання нагадував, що все тут їм не належить, що вони лише тимчасові гості.

Тут усе завжди мало бути ідеально.

Правила.

Межі.

Навіть радість.

Навіть свобода.

Навіть прощання.

Навколо Хлої рухалося життя.

Хтось сміявся так голосно, що його голос настирливо пробивався крізь музику. Хтось обіймався біля фотозони, притискаючись щоками одне до одного, щоб вийти на знімку ближчими, ніж вони були насправді. Дівчата поправляли одна одній волосся, перевіряли блиск на губах у маленьких дзеркальцях, скаржилися на незручні туфлі й одразу ж сміялися з цього, бо сьогодні навіть біль у ногах не міг зіпсувати їм свято. Хлопці із занадто впевненими обличчями крутили келихи в руках, роблячи вигляд, що вони мало не королі всесвіту.

Усі говорили про майбутнє.

Про університети, до яких уже надіслали листи.

Про подорожі, які планувалися так легко, ніби гроші абсолютно не мали значення. 

Про нові квартири, нові міста, нових людей, нове життя.

Про те, що вони нарешті вирвуться звідси і будуть жити своє найкраще життя.

Хлоя слухала ці розмови уривками, ніби вони долітали до неї крізь товсте скло. Вона сиділа за столом трохи осторонь — не настільки далеко, щоб виглядати як дивачка, але достатньо, щоб ніхто не чіпав її. Перед нею стояв келих, до якого вона майже не торкалася. У ньому підіймалися дрібні бульбашки, лопалися на поверхні й зникали.

І чомусь це здавалося майже образливим.

Навіть вони рухалися вгору.

Навіть вони мали куди зникнути.

А вона сиділа посеред цього всього і не відчувала нічого.

Точніше, ні.

Вона відчувала занадто багато.

Просто жодне з цих відчуттів не мало нічого спільного з радістю.

Її пальці стискали тонку ніжку келиха так сильно, що скло могло б тріснути, якби вона доклала ще трохи сили. Вона знала, що треба послабити хватку, але не могла. Це було єдине, що тримало її в руках: холодне скло під пальцями, рівна поверхня столу, важкість сукні на колінах, шум навколо, який не давав думкам стати занадто гучними і набридливими.

Якщо вона відпустить келих, якщо дозволить рукам просто лежати спокійно, вони просто почнуть тремтіти.

А цього не можна було допустити.

Не тут.

Не перед ними.

Не перед ним.

Посмішка на її обличчі давно стала чимось механічним — вона майстерно посміхалась, коли хтось дивився в її бік. Вона навчилася цьому швидко. Навчилася кивати, коли потрібно. Відповідати коротко, але не настільки коротко, щоб це викликало питання. Робити вигляд, що слухає. Сміятися там, де всі сміялися, навіть якщо не чула жарту чи взагалі не розуміла його. Піднімати очі саме в той момент, коли від неї чекають якоїсь реакції. Не дозволяти голосу тремтіти. Не дозволяти пальцям тремтіти раніше, ніж вона встигне сховати руки під столом.

Зовні вона виглядала нормально.

Можливо, навіть красиво.

Її сукня була кольору нічного неба перед світанком — темного, глибокого кольору, з ледь помітним блиском тканини, який оживав лише тоді, коли на неї падало світло. Вона спадала по тілу м’якими складками, відкривала плечі рівно настільки, щоб це виглядало елегантно, але не зухвало, і підкреслювала тонку лінію ключиць, де шкіра здавалася надто світлою під теплим сяйвом гірлянд.

Волосся було зібране недбало, хоча ця недбалість лише здається такою, адже вона провела майже дів години перед дзеркалом. Кілька пасом спадали біля обличчя, пом’якшуючи риси, які сьогодні здавалися їй занадто гострими. 

На губах залишався блиск — ніжний, майже прозорий, той самий, який вона нанесла перед виходом із дому, дивлячись у дзеркало і намагаючись переконати себе, що зможе пережити цей вечір. На повіках — тонка лінія тіней. На віях — туш, яка мала витримати сльози, якщо вони раптом з’являться.