✧ Пролог

Усі думають, що байдужість не має своєї ціни.

Що це просто маска. Зручна, красива, до біса елегантна. Така, яку можна вдягнути перед виходом із дому разом із сукнею, блиском для губ і виразом обличчя “зі мною все добре, все просто класно”. Така, за якою можна сховати злість, сором, ревнощі, розбите серце і те маленьке принизливе бажання, щоб хтось усе ж помітив: тобі нестерпно боляче.

Хлоя Ріверс дуже добре знала як носити цю маску.

У Нортгрейві її взагалі носили майже всі.

Тут вчили не лише літератури, історії, мов і бездоганних манер. Тут вчили тримати обличчя ідеально. Не показувати слабкість, ніколи. Не ставити зайвих та недоречних питань. Не плакати там, де тебе можуть побачити. Не говорити правду, якщо вона псує загальну картинку.

Усе мало виглядати красиво.

Навіть біль.

Навіть зрада.

Навіть прощання.

Нортгрейв був саме таким місцем: старі кам’яні стіни, високі вікна, дорогі люстри на потолку, темні коридори, у яких чужі секрети жили довше за самих людей. Академія вміла створювати ілюзію величі. Тут навіть тиша звучала граційно. Навіть сміх іноді здавався продуманою частиною етикету. Навіть молодість мала бути стриманою, вихованою і достатньо пристойною, щоб не викликати незручних запитань.

А Хлоя завжди ненавиділа незручні запитання.

Не тому, що не знала відповідей.

Навпаки.

Тому, що знала їх занадто добре.

Вона знала, як це — сидіти за сімейним столом і розуміти, що твоє мовчання  сприймають не як крик про допомогу, а як ознаку гарного виховання, я б навіть сказала бездоганного. Знала, як це — чути “не драматизуй”, коли всередині все кричить від болю так голосно, що, здається, весь світ мав би здригнутися. Знала, як це — посміхатися після зради, бо так простіше, ніж пояснювати людям, чому ти більше не можеш дихати так само, як раніше.

А потім в її житті появився Тео Блеквуд.

І все стало ще складніше.

Бо Тео теж умів бути байдужим.

Навіть краще за неї, значно майстерніше.

Він робив це легко, майже елегантно красиво: посмішка замість правди, жарт замість страху, сарказм замість чесності. Він міг дивитися на людину так, ніби все розуміє, а потім сказати щось настільки недбале, що ця людина залишалася стояти посеред розбитих уламків і не знала, що болить сильніше — слова чи те, як легко вони були сказані.

Хлоя мала б триматися від нього подалі.

Мала б зрозуміти з першого погляду, що хлопці на кшталт Тео Блеквуда небезпечні не тому, що хочуть розбити тобі серце.

А тому, що можуть зробити це абсолютно випадково.

Одним дотиком.

Однією посмішкою.

Однією проведеною ніччю.

Однією фразою вранці, сказаною так легко, ніби нічого важливого не сталося.

“Ми ж не будемо робити з цього драму, правда?”

Іноді люди руйнують тебе не криком.

Не зрадою.

Не ненавистю.

А саме байдужістю.

Тією самою напускною байдужістю, яку вони носять як свою броню, навіть не помічаючи, що вона ранить всіх, хто підходить надто близько.

Хлоя підійшла.

Не мала.

Але підійшла.

Тео теж.

Не збирався.

Але теж підійшов.

Їхня історія не почалася красиво. Не було жодного правильного чи зручного моменту, жодної ідеальної сцени, жодної обіцянки, у яку можна було б стовідсотково повірити. Усе почалося з болю. З чужої зради. З гордості. З випускного вечора, на якому всі навколо говорили про майбутнє, а Хлоя думала лише про те, як пережити ще одну хвилину й не показати нікому, що всередині вона вже давно спустошена.

Потім був Ліам.

Ліам, який жартував занадто голосно, бачив занадто багато й з’являвся поруч саме тоді, коли Хлоя найменше хотіла, щоб хтось помічав її слабкість, її біль. Ліам, який умів перетворити катастрофу на жарт, але не завжди жартував, коли комусь справді було боляче. Ліам, який став частиною рішення, ухваленого не від любові, а від гордості.

Поцілунок на зло.

Поцілунок як удар.

Поцілунок, після якого Тео Блеквуд нарешті мав побачити, що не кожен біль можна прикрити бездоганною, стриманою посмішкою.

Але гордість рідко когось рятує.

Частіше вона просто красиво руйнує те, що й так ледве тримається.

Потім буде ще багато всього.

Буде Греймонт, який не відпускає тих, хто намагається втекти від нього втекти. Буде Адріан, який одного дня втративши Елару, зробить вигляд, що не втратив разом із нею частину себе. Буде Тео, який спробує бути сильним для всіх, окрім себе. Буде Хлоя, яка поїде, бо іноді втеча — це не слабкість, а єдиний спосіб не зламатись до кінця.

Будуть роки мовчання.

Різні міста.

Чужі люди.

Нові життя, збудовані так акуратно, ніби якщо все правильно розставити по місцях, минуле не знайде дороги назад.

Але минуле завжди знаходить.

Воно повертається в знайомому голосі.

У погляді через зал.

У фразі, яку ти думала, що забула.

У людині, яку давно викреслила зі свого майбутнього, але так і не змогла вирвати зі свого серця.

Хлоя ще не знала цього тієї ночі.

Тоді вона думала, що випускний — це кінець всього.

Кінець Нортгрейва.

Кінець дурних надій.

Кінець історії, яка так і не змогла стати справжньою.

Вона ще не знала, що деякі історії не закінчуються лише тому, що люди надто горді, щоб сказати правду. Не знала, що байдужість, яку вони з Тео так майстерно вдавали, одного дня вимагатиме свою плату. Високу. Болісну. Майже нестерпну.

За кожне невимовлене слово.

За кожну ввічливу посмішку замість чесності.

За кожен крок назад, коли треба було залишитися.

За кожне “мені байдуже”, яке насправді означало “мені болить”.

Бо любов можна зламати не тільки зрадою.

Іноді її ламають страхом.

Мовчанням.

Гордістю.

Бажанням виглядати сильними тоді, коли найбільше хочеться, щоб тебе просто обійняли й сказали: “Я бачу. Я знаю. Я поруч.”