Вся версія

Вона стояла на горі. Величній горі.  Горі-кордоні.

Небо завжди тут було ясним,  повітря  неймовірно чистим, сонце мов торкалось, а над нею кружляли могутні орли. Орли не чіпали її. Знали, що вона своя.

Вона  приходила сюди, коли треба було розібратися з чимось вкрай критичним, щоб отримати відповіді на питання, щоб підкріпити свій дух та навести лад з кольорами своєї власної веселки. Гора була лише кордоном, котрий легко було перейти, щоб податися до палацу її зцілення…

Постоявши може тисячу хвилин чи може крапельку секунд, мільйон митей чи вічність життя, вона попленталась далі. Вже навіть з підскоками.

Попереду стояв непорушний величний палац. Вклонилась.

Здійснивши всі вітальні ритуали, побачила того, хто давав відповіді. Відповіді були прості й складні водночас, легкі та тяжкі для сприйняття. Відповіді вимагали повернення та переосмислення, наче перезавантаження системи після очищення антивірусною програмою.

• Чому так? – спитала вона.
• Кожне диво має свою ціну. Кожен платить своє.
• Я не хочу платити таку ціну!!!
• А хто хоче? То не ринок. Тут ціну коригувати курсами ніяк.
• Може якось поіншому оплатити.
• Дуреписько. Дуринда несусвітна. Що ж ти таке плетеш? Я ці слова та думки зачищу, щоб Він не почув та не переписав на гірше твою роль в Сценарії….
• Пробач, то розпач.
• Поплач, малеча. Сльози очистять. А потім йди додому. В тебе там прекрасні ролі. Аплодую безсумнівно..
• Дякую, прийняла…

Повертаючись до гори вона лила сльози. Й без того, що дає відповіді, знала, що після сліз буде сміх.

«Кожне диво має свою ціну. Кожен платить своє», - згадувала вона слова, що були відповіддю.

«Трясцяяяяяяя!» - бойовим кличем вискочило з її вуст. Тіло пішло до танцю. Ті, що були поруч,  мовчки пішли геть, бо їй так було тре…Адже в кожного дива є своя ціна. Кожен платить своє!