Наставник і Мороз: Розмова на березі Справедливості

Іван Петрович Мороз приїхав на дачу до свого Наставника, Семена Івановича, не просто так. Останній тиждень він жив із важким тягарем на душі після справи Варчука. Той молодик, геніальний програміст, що зламав систему міського водопостачання не заради грошей, а нібито з прагненням «розбудити» суспільство, отримав від «Юстиції-СІ» вирок на стільки років «цифрового перевиховання», що це дорівнювало забуттю. Згідно з Алгоритмом, рішення було бездоганним: Варчук становив загрозу стабільності. Але щось у Мороза всередині кричало. Він згадав, як після справи Клименка боявся довіряти ШІ, а після Волощука – тепер боявся його ігнорувати. І ось Варчук… Його віра в систему, що досі була непохитною, дала тріщину. Лише Семен Іванович, суддя у відставці, який стояв біля витоків «Юстиції-СІ» і, ходили чутки, сам відійшов від справ через власні сумніви, міг зрозуміти його нинішні метання.

Дача Семена Івановича стояла на високому березі Сіверського Донця. Старий дерев’яний будиночок, пофарбований колись у вицвілий синій колір, затишно ховався серед розлогих верб. Повітря тут було насичене запахом річкової свіжості, лісових трав і ледь вловимим ароматом диму від багаття. Наставник зустрів Мороза на ґанку, де на нього вже чекав рудий, неймовірно ледачий кіт – справжній господар обійстя, що з поважним виглядом спав на старому кріслі. Сам Семен Іванович, попри роки, тримався бадьоро. Його сиві скроні, що визирали з-під солом’яного капелюха, додавали йому поважності, а глибокі зморшки біля очей, здавалося, були викарбувані не лише сонцем, а й роками складних роздумів, що переросли у зрілу мудрість. Він відійшов від справ років п’ять тому, коли «Юстиція-СІ» вже набрала повної потужності, і тепер, як казав, «наздоганяв життя», вирощуючи курей (на яких частенько бурчав, що «несуться, ледащиці, їм би тільки сонце гріло»), доглядаючи сад і, звісно, ловлячи щук.

Сонце вже хилилося до обрію, коли вони сиділи на містку, закинувши вудки. Сіверський Донець спокійно ніс свої води, відбиваючи золотисті промені. Кіт, розлігшись поруч, спостерігав за поплавками з таким виглядом, ніби від його уваги залежала доля всього світу. Браслет Мороза, прихований рукавом, ледь помітно пульсував, нагадуючи про невідкладні справи.

«Отож, Семене Івановичу, — почав Мороз, розминаючи затерплі пальці, — після Варчука… Я вже не знаю. Ми ж прагнули ідеалу, так? А отримали… бездушну машину.»

Наставник, не поспішаючи, закинув свою вудку. «А що тобі моя щука, Ваню? Вона он – природна мережа. Вузли, зв’язки, навчання. Вона знає, як вижити, як сховатися, як вполювати. Без усяких алгоритмів. Звісно, якщо її виживання не поставиш під сумнів.»

«Але ж ми не щуки! – Мороз нервово смикнув поплавок. – Ми ж не просто біологічні машини! Ми відчуваємо, ми…» Він запнувся.

«Ми відчуваємо, Ваню, — спокійно підхопив Наставник. — І саме тому ми так часто помиляємося. Ця щука вчиться без мічених даних. Вона просто живе, і те життя її вчить. Бо середовище диктує правила – виживання або смерть. А хто встановив ці правила? Сама природа, Ваню. Або…» він зробив паузу, дивлячись на захід сонця, який малював неймовірні візерунки на хмарах, «…той, кого ми з тобою називали Творцем. Хтось же заклав ті базові рамки, ті закони, за якими все у Всесвіті живе і розвивається. Це не просто хаос, Ваню. Це надзвичайно складна, але струнка система, що прагне до процвітання і розмноження.»

«І добро і зло – теж частина цих законів Творця? – Мороз, здавалося, шукав підтвердження своїм сумнівам. – Не людські вигадки, а фундаментальні поняття, закладені в самій суті буття?»

«Саме так, Ваню, — кивнув Наставник. — Інакше як пояснити, що майже всі релігії, всі культури, попри відмінності, мають схожі уявлення про те, що таке добре, а що зле? "Не чини іншому того, чого собі не бажаєш" – це ж золоте правило. Воно закладене у самій природі людини. А справедливість… Справедливість – це спроба відновити порушене добро. Повернути баланс. І правосуддя – це вже наш, людський інструмент для впровадження тієї справедливості. Інструмент, який, як відомо, завжди був недосконалим.»

Наставник зітхнув, його погляд на мить затуманився спогадами. «Я ж чому пішов, Ваню? Ми боролися тоді за кожен рядок коду, переконували колег, що ШІ – це майбутнє. А потім трапилася справа… чоловік, що з відчаю викрав ліки для вмираючої дитини. За всіма правилами, за всіма алгоритмами, які ми тоді закладали, він був винен. І ШІ дав би найдоцільніший, найлогічніший вирок. Але тоді я відчув… я відчув той людський відчай, який не можна ні виміряти, ні оцифрувати. Мій дід колись казав: "Не хлібом єдиним, Ваню, живе людина, а й правдою. Та правда та буває гірка, а буває – з милосердям, бо без милосердя правда – що той козак без шаблі: страшна, але без серця". І я зрозумів, що саме цього милосердя, цього людського виміру, не буде в ідеальній системі.»

Мороз, який досі уважно слухав, раптом випростався. «Але, Семене Івановичу! Цей ваш людський відчай, ці емоції – це ж і є те, що призводить до помилок! Людське "швидке" мислення, воно ж нелогічне, воно – упереджене! Я бачив це у тисячах справ! ШІ не має упереджень, не втомлюється! Він просто застосовує закони. Хіба це не є справжньою справедливістю? Хіба "цифрове милосердя", якщо воно існує, не точніше за людське?»

Наставник замислився, погладжуючи кота, який, здавалося, слухав їхню розмову. «Звісно, Ваню, ти маєш рацію. Ідеальна логіка… Якщо ми припустимо, що здатні "обрахувати" ці закони Творця, якщо зможемо перекласти їх у формули, в код, що зможе врахувати всі нюанси людських емоцій, емпатії, не просто імітуючи їх, а зрозумівши їхню алгоритмічну, фундаментальну природу…»

Мороз аж підскочив, його обличчя засвітилося в променях вечірнього сонця. «Тоді, Семене Івановичу, ШІ – це ідеальний суддя! Він не має "швидкого" мислення, що призводить до помилок. Він не втомлюється, не має упереджень. Він може обробити мільярди гігабайт даних, знайти істинну причину злочину, застосувати істинні закони Творця, щоб відновити добро. Бездоганно. Об'єктивно. Абсолютно Справедливо!»