Алгоритм і дід Панас

Сидів собі дід Панас, сидів і думав. Думки, вони ж, як горобці на тину, то присядуть, то спурхнуть. А дідові Панасу було про що думати, бо ж не кожен день тебе, чоловіка шанованого, хоч і трохи лінивого на прибирання віртуального сміття, викликає сам Алгоритм Совісті. Та не просто так, а за старі, ще аналогові гріхи.

А гріх був такий. Дід Панас, як відомо, був ще тою людиною, що пам’ятала часи, коли «інтернет» був у кожному дворі, а не всюдисущим повітрям. І була в діда Панаса стара-престара, іржава-преіржава, але любовно обплетена дідовою душею антена. Ще та, що телевізор ловила, а не голограми показувала. Так от, дід Панас, чоловік економний до неподобства, вирішив ту антену не здавати на переробку (а це ж, бачте, 5 кредитів, неабияка копійка), а приладнати її, значить, до свого літаючого скутера. Мовляв, для кращого зв’язку з космосом. А сам, по секрету, хотів, щоб вона йому ще й радіо «Галактичний Шлях» ловила, бо там його улюблені «Козацькі марші» передавали.

Але ж Алгоритм, він такий. Він не дрімає, він все бачить, все чує і все аналізує. Бо ж для того його, клятого, і створили, щоб справедливість у світі була не така, як дідові Панасу на думку спаде, а щоб по протоколу.

І ось, значить, висить та антена на скутері, як та гірлянда новорічна, тільки іржава. А дід Панас, летить собі над Хрещатиком, співає «Ой на горі та женці жнуть», а Алгоритм як вискочить із мережі, як висвітить червоним прямо на лобовому склі: «Порушення пункту 7.3.2.14. — використання несертифікованих аналогових пристроїв для оптимізації цифрових сигналів у міському просторі без дозволу системи "Київ-Контроль". Штраф – 500 кредитів. Або – громадські роботи: 3 години віртуального прибирання цифрового сміття з глобальної мережі. Вердикт винесено Алгоритмом Совісті на основі аналізу 34 789 210 гігабайт даних про вашу життєдіяльність».

Дід Панас тільки руками розвів, ледь скутер не впустив у фонтан: «Яке там прибирання, синку, я ж і без того ледь у ту голограму влучаю, де моє обличчя для ідентифікації. А ти мені тут про гігабайти якісь торочиш! Я й мегабайт від кілобайта відрізнити не можу, не те що оті ваші терабай... чи як їх там?»

Але ж Алгоритм своє: «Логіка не передбачає емоційних відхилень від протоколу. Ваші дії спричинили незначні, але численні перешкоди для оптимізації трафіку в квадраті Ж-57, що призвело до затримки 0.000003% міського транспорту. Збитки оцінені в 0.01 кредита, однак порушення протоколу вимагає компенсації.»

Дід Панас тільки головою похитав. Ну що ти скажеш тому Алгоритму? Він же, сердешний, людських слів не розуміє. Йому логіка подавай, а в діда Панаса логіка була проста: треба — значить, треба.

Отож, сидить дід Панас у Раді Справедливості. Перед ним Іван Петрович Мороз, чоловік поважний, хоч і сам часом у голографічні вивіски вдивлявся, мов у минуле. Поруч Олена Коваль, молода, розумна, але ще не навчилася, як то кажуть, читати між рядків, бо ж ШІ їй про це не розказував. А Анна Шмідт сидить, протокол пише, і так уже старається, щоб кожне слово Алгоритму було на своєму місці.

«Громадянине Панасе Дмитровичу,» – почав Іван Петрович, поправляючи окуляри. – «Алгоритм Совісті визнав вас винним у порушенні... ну, ви ж самі знаєте, того самого пункту. Який ваш вердикт? Чи згодні ви з висновком Алгоритму?»

Дід Панас зітхнув, мов той вітряк, що давно не бачив вітру. «Та що ж я скажу, шановний? От ви мені скажіть, що то за така штука отой Алгоритм? Він що, живий? Чи то просто залізяка, що електрику їсть і мозком називається?»

Олена Коваль, бачачи, що справа йде не за протоколом, вирішила втрутитися: «Дідусю, Алгоритм – це не залізяка, це складна нейромережа, що обробляє інформацію...»

«Нейромережа? – перебив дід Панас. – То це, значить, він нервується, як я? Чи то він спить, як я після обіду? Чи то він, прости Господи, матюкається, як я, коли скутер не заводиться?»

Анна Шмідт ледь стримала посмішку, але Алгоритм миттю висвітив їй на екрані попередження: «Нецільове використання лицьових м’язів. Ризик відхилення від професійної неупередженості. Рекомендовано: знизити рівень емоційної реакції.» Анна одразу стала серйозною, як та статуя Феміди без пов’язки.

«Ні, дідусю,» – продовжив Іван Петрович, намагаючись зберегти поважність. – «Алгоритм не нервується. Він мислить логічно. І він визначив, що ваша антена... вона спричинила збій.»

«Збій? – обурився дід Панас. – Та що там збій, я тільки й хотів, щоб мені «Козацький марш» краще ловило! А воно мені тут про гігабайти торочить! Знаєте, що я вам скажу, шановний Алгоритм? Ви, може, й розумний, але душі у вас нема! Ви не розумієте, що для діда Панаса той «Марш» важливіший за всі ваші протоколи разом узяті!»

Алгоритм, звісно, не відповів. Він тільки знову висвітив: «Вирок: 500 кредитів або 3 години віртуального прибирання.»

Іван Петрович, розуміючи, що дід Панас грошей не дасть, а з віртуальним прибиранням у нього будуть справжнісінькі проблеми, вирішив піти на компроміс. «Дідусю, а що, якщо ми замінимо прибирання... на, скажімо, розповіді? Ви нам розкажете про старі часи, про те, як люди жили без цих... гігабайт? А ми, значить, запишемо. Це буде, так би мовити, архівна інформація для майбутніх поколінь.»

Дід Панас оживився. «А! Ну це ж інша справа! Це ж я вам таке розкажу, що й Алгоритм ваш здивується! І про те, як ми колись на базар ходили без голограм, і як сало їли без голографічних добавок, і як дівчат цілували без моніторингу нейронних зв'язків!»

Іван Петрович полегшено зітхнув. Алгоритм, звичайно, нічого не сказав, бо його логіка не передбачала оповідання байок як компенсацію за порушення протоколу. Але ж і не заперечив!

Олена Коваль дивилася на діда Панаса, потім на Івана Петровича, і на її обличчі з'явилася легка посмішка. Може, і є щось у тому людському «швидкому» мисленні, що не завжди піддається протоколам, але інколи рятує ситуацію краще за будь-який Алгоритм. А Анна Шмідт вже записувала в протокол: «...громадянин Панас Дмитрович засуджений до трьох годин... усного надання архівних даних...»