Розділ 16

  Наступного дня, пізно ввечері Ганс запросив принцесу на прогулянку в поблизькому парку. Знав, що вона вже дуже змучилася сидіти в тій кімнаті. Сили потроху поверталися до дівчини, тож була рада пройтися серед мальовничих краєвидів.

    Сонце вже заходило і небо зафарбувалось у дуже красиві відтінки рожевого, фіолетового, помаранчевого. Така краса! Як же давно не гуляла під відкритим небом. Гарні алейки обсаджені деревами і кущами з пишним цвітом так і манили до себе. Запахи квітів і свіжоскошеної трави в поєднанні з вечірньою прохолодою — просто неймовірно приємно. Справжні ліки для серця.

   Довгенько розмовляли з Гансом упівголоса, радилися. Але дівчина таки боялася йти до короля Фрідріха. Не уявляла, як зробити мудріше. Тривожилася більше за Ганса, ніж за себе. Мало ймовірно, що король не дізнається про обман, якщо вона відкриється латандійцям. Інформація може швидко розлетітися. Її Бріак хоч не вб’є, бо більше не має спадкоємців, а от старого слугу... Ніхто йому не поможе, якщо Його Величність дізнається правду.

    Домовилися, що вона ще подумає до ранку. Ганс мав переказати це Росанові. Але сталося не так, як очікували. З самого рання Алію розбудила Ліса. Служниця принцеси була разом з нею. Сестра милосердя схвильовано сказала:

− Пробачте, але вам потрібно негайно вставати. Цілитель сказав, що скоро по вас приїдуть. Одягайтеся, — в голосі дівчини не було роздратування, а швидше тривога, хвилювання. Принцеса налякано зиркнула на свою служницю.

− Пробачте, але доведеться вам збиратися. Я поможу вам одягнутися і причесатись, — ніяково, винувато промовила Аната.

   Принцеса піднялася, пішла вмиватися. Намагалась розпитати в дівчат подробиці, але вони сказали тільки те, що це вказівка лікаря Росана, більше нічого не знають. Серце Алії почало гарцювати, як навіжене. Руки тремтіли. Мільйон запитань вирували в юному розумі. Чи лікар виганяє її за те, що досі не пішла до короля? Чи про її перебування тут дізналися в Блеконії і послали за нею? Що тепер буде? Ох... Як же не впасти?

   Десь через годинку вже була готова. Одягнена в красиву, не дуже пишну сукню, волосся гарно заплетене. Служниця навіть підфарбувала їй очі і рум’янці на щоках, щоб не була бліда. Хвороба таки не найкращим чином позначилася на зовнішності Алії. Під очима були синці, а шкіра бліда, як сметана. Крім того дівчина схудла так, що сукня висіла на ній, а не облягала, як раніше апетитні форми. Довелося тісніше затягнути корсет.

   Сіла на кріслі і стала чекати «гостей», борючись зі страшенним страхом. Ліса принесла їжу, але принцесі геть нічогісінько не лізло. Тільки випила кави з молоком і ще трохи води.

   Коли в двері постукали, принцеса встала, напружена, як струна.

−  Заходьте, — несміливо проказала.

   До кімнати увійшов елегантно вбраний незнайомець середнього віку і з ним ще троє молодих чоловіків. Алія завмерла, не уявляючи, що буде далі. Серце нестерпно калатало, розриваючись від хвилювання. Та за мить дівчині стало значно спокійніше, бо до кімнати увійшов Ганс. Сказав служницям вийти і мовчки став збоку.

−  Дозвольте представитися, мене звуть Дан Варлі. Я помічник начальника служби безпеки. Ви принцеса Алія з Блеконії? — чоловік говорив твердо, трохи голосно і з латандійським акцентом. Дівчина кинула погляд на друга, він ледь кивнув. Тоді Алія зробила крок до них і стримано проказала:

− Так, це я, — пальці з усіх сил зминали якусь хустинку, що мала в руці, борючись зі страхом. Кусала губи зсередини.

− Ваша Високосте, прошу пройти з нами. Я відвезу вас до Його Величності, короля Фрідріха. Він чекає вас у своєму кабінеті, — впевнено прозвучали слова, яких так боялася.

   Що ж... Не доведеться більше вагатися. Схоже, рішення вже прийнято за неї. Принцеса знову глянула на Ганса, він кивнув, повернувся до виходу. Тоді Алія теж пішла. Ноги були, як з вати, все тіло трусилось, але йшла. Перед виходом з кімнати накинула тонкий плащ з капюшоном, щоб її менше бачили. Єдине, що тішило в цій ситуації — репутація латандійців. Вони цінують справедливість. Може ж таки не поведуться з нею жорстоко?

   Алію посадили в карету разом з Гансом, тим придворним Даном Варлі і ще одним чоловіком. Два інші залишилися в лікарні. Дорогою мовчали. Кожен думав про своє. Дівчина хотіла запитати Ганса, хто повідомив Фрідріху про її перебування тут, але не наважилася при тих чоловіках. Жадібно заглядала у вікно. Ранок був дуже гарний, сонячний. Місто Митавія кипіло життям. Все довкола охайне і миле. Багато зелені і квітів. Їхали недовго. За якихось двадцять хвилин прибули до палацу. Алія вийшла з карети і закам’яніла, в захваті розглядаючи замок.

   Височезні шпилі здіймалися мало не до хмар, як їй здавалося. Могутні стіни зі світлого каменю. Палац мав дуже сучасний вигляд, не те, що той старий, у якому вона живе в Кітеруті.

−  Ходімо, Ваша Високосте, — запросив з собою Дан.

   Невдовзі Алія з попутниками минула два подвір’я, кілька дверей і коридорів. Потім сходами піднялася догори. До кабінету правителя Латандії вели високі, різьблені двері. Дуже вишукані. За ними, у світлому і гарно обставленому покої на неї чекав король Фрідріх. Поруч стояв ще якийсь солідний чоловік.

   Монарх високий, широкоплечий, кремезний. З темним волоссям і невеликою короною на голові. Вбраний у красивий комзол розшитий блискучими нитками, прямі, чорні штани. Він виявився набагато молодшим, ніж уявляла собі Алія. Років десь сорок п’ять на вигляд. А може й менше, бо невелика борода додає солідності. Його обличчя не було веселе. Мужні риси напружилися, брови насупились. Запросив заходити і проказав до Дана: