Розділ 15

   Алія розплющила очі і побачила, що вже день. Крізь вузький просвіт між шторами пробиваються яскраві промінчики сонця і намагаються розвеселити її кімнату. Підняла голову, розглянулася. Нічого знайомого. Якась спальня. Простенька, але мила. Чиста, світла. На столику поруч повно пляшечок, шматки чистої тканини, ще якісь дрібнички. Пахне дивно. Ліки, чи що? Де ж вона знаходиться?

    Знов поклала голову і якийсь час мучила себе намаганнями пригадати, що було з нею до того. Але в думках така каша, що не могла зрозуміти, що з тих спогадів реально було, а що сон. Але Ганс таки дуже наполегливо проскакував у всі згадки про її найближче минуле. Так, це він має бути десь тут.

− Гансе! — гукнула з усіх сил. Але голос її виявився такий слабкий, що сама себе ледве почула. Спробувала ще раз, другий, третій. Ху-х... Втомилася страшенно. Відпочила трохи і покликала друга ще раз. Вдалося голосніше.

− Ви вже прокинулися? Чудово, — в кімнату зайшла якась незнайома дівчина і мило посміхнулася. Вона одягнена в довгу, просту сукню кремового кольору. Спереду білий фартушок. Волосся акуратно заплетене. — Як почуваєтеся?

− Хто ви? — насторожено спитала. Дівчина говорила з латандійським акцентом. Принцеса втиснулася в ліжко. На всяк випадок спробувала поворухнутися. Тіло важке, мов залізне, але трохи слухалось. В голові вже не було такого густого туману, як раніше.

− Мене звуть Ліса. Я помічниця цілителя. Ви в лікарні. Вже чотири дні найкращий лікар дбає про вас.

− В лікарні? Де це? — ще більше здивувалася Алія. Незнайомка ширше всміхнулася.

− Я дуже рада, що ви вже краще почуваєтеся. Можете говорити. Покличу лікаря і пана Ганса, він все вам пояснить.

− Ганса? Він тут? — зраділа хвора. Аж припіднялася трохи на ліжку. Хотіла вставати, але в голові одразу запаморочилося. Впала на ліжко.

− Так, не хвилюйтеся. Зараз він прийде. Не вставайте. Вам ще не можна, — лагідно сказала дівчина. Пішла за двері.

   Невдовзі до кімнати увійшов Ганс з такою щасливою посмішкою, наче щойно збулися всі його мрії.

−  Ваша Високосте, не уявляєте, як радію! Нарешті ви почали одужувати! Як же я боявся... — емоційно промовив. З ним рідко таке буває. Дівчина посміхнулася навзаєм. На серці так потеплішало. Подумки подякувала Богові за Ганса.

− Гансе, друже, дякую вам. Не дуже щось розумію, але відчуваю, що все це ваша заслуга. Ходіть сюди і розкажіть мені все-все. Де я? Хто мене лікував? Все, — хоч ще й бракувало сили, жваво попросила. Голос ставав все більше схожим на її звичний. Чоловік присів біля неї на кріслі. Ласкаво проказав:

− Ваша Високосте, тільки пообіцяйте сприйняти спокійно. Не здіймати паніку. Гаразд?

− Обіцяю. Що ж таке?

− Я привіз вас у Латандію. Тут є багато хороших лікарів. Один з них, мій знайомий, вас лікував. Як бачите, успішно. Принаймні, схоже на те.

− В Латандію?! Здуріти можна! Батько знає, де ми?!

− Ні. Маю надію, що ні, — стиснув губи старий.

− Як це? Гансе, ви... Як вам вдалося? Що ви задумали? — так розхвилювалася, що й не помітила, як сіла на ліжку. Чоловік радісно всміхнувся, побачивши це. Відповів:

− Моя дорога принцесо, я все вам поясню, тільки одужуйте, будь ласка. І не бійтеся. Все буде добре, — запевнив.

   Далі коротко розповів принцесі, як вмовив Його Величність відпустити її на лікування до цілительки. Як замінили її іншою дівчиною, щоб не піднімати паніку і не тішити ворогів. Її Високість намагалася уважно слухати, хоч і нелегко ще було збагнути все це. Особливо, коли сказав про отруєння.

− З чого ти взяв? Хіба це не якась хвороба у мене? — здивовано запитала.

− Ні, дорога Аліє. І лікар підтвердив мої здогадки. Питання лише в тому, хто це зробив. Хоч я вже маю певні підозри. Але, поки ніяких доказів.

− Я вражена, Гансе... Стільки всього... Але... Кому потрібна була моя смерть? Навіщо? — скривилася.

− Ну... Гадаю, це через заздрість, або ревнощі. Що ви знаєте про пані Жулію?

− Що? Та-а... Нічого такого... Вона придворна дама, її брат високопоставлений чиновник. А, що? Думаєте...

− Ага...

− Чекайте, я пригадала дещо, — спохватилася.

− Що?

− Коли Люк... Ну, тоді, як Хурт погриз Люка, моя служниця Ліана казала, що бачила пані Жулію, як та входила в його покої. Вона плакала, нервувала.

− Он, як? — старий підняв густі сивуваті брови. — Що ж, тоді все сходиться.

− Що сходиться? Навіщо їй мене труїти?

− Моя дорога принцесо, ви ще... – прицмокнув. − Дуже юна і наївна. Пані Жулія вже давно — коханка Люка Натанеля. Цілком можливо, що зненавиділа вас ще раніше, коли він загорівся ідеєю одружитися з вами. А той ваш номер з тигром... — прочистив горло, пойорзав на кріслі. — Розумієте?

   Несподівано Алія засміялася.

− Ваша Високосте, з вами все гаразд? — здивувався чоловік.

− Так. Пробач Гансе. Знаю, це дурість. Але... Не можу сказати, що жалкую про ту витівку. Навіть, якщо це дійсно вона так дорого мені обійшлася. Бачили б ви цю картину: Люк підходить до ліжка, патякає якісь дурниці, хоче стягнути з мене ковдру, а там... Г-р-р-р!!! — показала жестами, як Хурт напав на вельможу, як вчепився йому між ногами.