Розділ 13

    У Латандії...

   Того дня Йонас з помічниками поїхав до одного великого міста, щоб виконати доручення батька. Король Фрідріх наказав з’ясувати, чи правда, що голова того міста розкрадає гроші з казни. Були отримані листи від службовців, які доповіли про нечесність посадовця. Та й не тільки його одного. Згідно законів Латандії за такі злочини передбачена смертна кара, то ж принц мав дуже непросте завдання. Перевірити усі факти, довідатися правду, щоб не покарати невинного.

   Пів дня у дорозі не втомили молодого, здорового хлопця настільки, щоб відпочивати одразу, коли прибули на місце. Йонас лиш дозволив собі і помічникам пообідати, а тоді без зволікань взявся до роботи.

   Про візит самого принца нікому не сказали наперед, тож тепер голова міста і його наближені були шоковані. Здійнявся справжній переполох. Його Високість наказав негайно зібрати у міській залі для засідань всіх чиновників причетних до фінансових справ і інших, хто займав відповідальні становища.

   Разом зі знавцями, яких привіз зі столиці, принц по черзі випитував присутніх про різні справи, перевіряли все в паперах. Потім особисто відвідував всі місця, де за останній рік були зроблені певні роботи, витрачені державні кошти.

   Вже до вечора стало зрозуміло, що кілька чиновників того міста явно забагато собі дозволяли, обділяючи простих людей. Один міст, який побудували через річку, щоб мешканці поблизьких сіл могли легше діставатися до міста виявився геть не таким, як на паперах. Місцеві розумники замість широкого, міцного, довговічного мосту побудували невеличкий, хиткий. Через нього ледве можна було переїхати возом. І то лиш по одному і зі страхом. Розминутися було не можливо, бо дуже вузько.

   І таких робіт знайшлося немало. Місто загалом мало бідніший вигляд, ніж більшість інших в Латандії. Замість вкладати виділені гроші з податків у благоустрій, місцеві чиновники збагачували свої кишені. Понабудовували собі пишних домів, розвели коней, худоби. Доки не сталося нещастя. В одній школі завалився старий дах, який наче б то відновили і покалічив одного чоловіка. Після цього в людей увірвався терпець.

   Вже пізно вночі, коли у всіх від утоми злипалися очі і тріщали голови, Його Високість вислухав останнього свідка. Потім коротко перемовився з помічниками, встав і твердо, голосно промовив до групи чиновників, серед яких були нечесні хапуги:

− Слухайте мене уважно, шановні управителі Карваму! Всім добре відомо, які закони нам залишив Діній, за якими правилами живе Латандія вже багато років! Всі ви, коли заступали на посади, давали клятви дотримуватися цих законів, як би не було. Але ми знайшли багато доказів нечесності декого з вас! Бачу, що в цьому місці дехто забув про дещо важливіше за власну користь! Є ваш обов’язок перед народом! А ви наплювали на все святе задля власної наживи! — крикнув, пропікаючи сердитим поглядом чиновників, які сиділи вже не живі, не мертві. Принаймні, ті, що мали «рильце в пушку».

− Тепер прошу вийти сюди до мене тих, кого я зачитаю! — строго скомандував Йонас.

   Взяв список винних і чітко, гучно назвав дев'ять імен. Чоловіки, яких вичитав, мало не попадали від жаху. Плентали на перед, до принца, як не своїми ногами. Поставали, опустивши голови мало не до своїх дорогих черевиків. В залі запанувала така тяжка тиша, мов хтось притиснув усіх великими каменями. Навіть ті, кого не назвав Йонас, боялися ворухнутися, заціпеніли.

− Ви маєте одну ніч, щоб попрощатися з близькими і помолитися за свої гріхи! Завтра вранці вас буде страчено, а більшість майна конфіскована! — як грім прозвучав голос молодого принца.

   Засуджені почали хапатися за серце, хтось плакати, хтось тихо стояв, наче вже неживий. Помічник Йонаса розпорядився, щоб усіх винних під вартою доставили додому, а вранці привезли до міської в’язниці. Чоловіків повели з зали. Ті, що залишилися зітхнули з неабияким полегшенням. Доки ті дев’ять виходили, інші тихо перешіптувалися. Один чоловік сказав другові, дивлячись на молодого спадкоємця трону:

− Він таки вдався в батька. Я до останнього не вірив, що цей хлопець, в свої юні роки зможе навести тут лад, строго когось покарати. Але...

− Так... Видно, Його Величність таки знав, що принца вже можна посилати в таких справах. Виріс не лише зростом, — підтакнув інший. А потім додав:

− Даремно ми так довго мовчали. Варто було раніше донести королю про те, що тут робилося. Не дійшло б до такого.

−  Твоя правда...

   Коли винних вивели з зали, принц Йонас став посередині і гучно, впевнено сказав:

−  А тепер хочу подякувати усім, хто чесно і віддано виконує свою службу. Пам’ятайте, що кожен з нас має обов’язково дотримуватися законів справедливості! І тільки так будемо і далі мати той добробут, який так дивує людей з деяких сусідніх країн. Тільки так зможемо зберегти мир і достаток для майбутніх поколінь. За якийсь час я повернуся сюди і знову ретельно все перевірю! Якщо хтось з вас має за собою гріхи, про які сьогодні ми не дізналися, раджу не сподіватися на диво, а виправити їх, доки не пізно. Щоб наступного разу ви не опинилися тут, — показав на місце, де щойно стояли засуджені на смерть. — Не піддавайтеся спокусі зламати, чи обійти закон, бо це не принесе вам щастя, а країні добробуту. На майбутнє, прошу повідомляти Його Величності про всі випадки несправедливості, які стаються. Не чекайте, кажіть одразу. Ще раз дякую всім. Ідіть з миром, — в залі хтось почав плескати в долоні, потім до нього долучилися інші. Далі вже усі радісно аплодували своєму принцові. А найбільше раділи тим, що життя в їх місті тепер значно покращиться, коли забрали тих, хто тиснув і оббирав людей.