Розділ 11

  Як тільки служниці помогли принцесі роздягнутися, помитися і вкластися в ліжко, Алія провалилася в якесь забуття, наче п’яна. Але спокійно заснути не могла. Здавалося, в неї на плечах не голова, а залізний дзвін, у який хтось вдарив. Він нестерпно гуде, викликаючи біль і тремтіння по всьому тілу. Крутилася, не знаходила собі місця.

   Невдовзі дівчина почула якесь дивне шарудіння в куті, за шафою. Потім щось глухо рипнуло і на підлозі на коротку мить показалася смужка світла, наче хтось відкрив двері зі світлої кімнати. Але ж там немає дверей!!!

   Серце мало не вистрибнуло з грудей. Різко сіла на ліжку.

−  Хто тут? — запитала, ледве дихаючи. Спробувала в темряві розгледіти чоловічу постать. О, горечко... Це таки чоловік! Кого ж це принесла лиха година?! І так ледве притомна, ще й хтось прийшов? З... Зі стіни! Господи... Якщо це Люк підкрадається, зараз вона влаштує йому романтику! Мало не буде! Дорогенький наречений, щоб йому кандрашка!

    Вхопила громіздкий підсвічник, який стояв біля ліжка і наготувалася зустрічати непрошеного гостя. Він тихо наближався. Кров у жилах принцеси геть застигала. Все тіло заціпеніло і відмовлялося слухатись. Невдовзі чоловік підійшов ближче і тихо проказав:

−  Спокійно, це я, Ганс. Ваша Високосте, треба поговорити.

−  Ганс? — перепитала, не вірячи своїм вухам. Чоловік підійшов ближче і сів на кріслі недалеко від ліжка.

−  Так. Пробачте, що налякав. Але тривожився за вас. Хотів пересвідчитися, чи все гаразд. Ви мали дуже прибитий вигляд, коли оголосили нареченого. Боявся, чи ви часом не захворіли.

−  Ох... Гансе... Слава Богу, ти. Як ти мене налякав. Скажи на милість, як ти сюди дістався? Крізь стіни ходиш? — принцесі трохи полегшало, коли переконалася, що це її дорогий друг. Сіла, замоталася в ковдру.

−  Ні, моя принцесо, тут є таємні двері. Я вже давно збирався вам розповісти. Коридор від ваших покоїв веде далеко, аж надвір, біля конюшні. Але там заплутана дорога, краще самі не йдіть, бо заблукаєте і біда буде. В одному місці коридор з’єднується з іншим, який петляє аж у підземелля. Там дуже небезпечно.

−  Зрозуміло... — відповіла, насправді не до кінця усвідомлюючи, про що він каже. В голові туман.

− То... Як ви почуваєтеся, моя принцесо? Я бачив, що ви були дуже приголомшені вкінці свята. Ледве трималися.

−  Дякую, Гансе. Хоч ти про мене непокоїшся. Більше нікому, — з невимовною гіркотою зітхнула дівчина. — Як бачиш, жива, але... По-правді, це геть не тішить. До чого таке життя? Коли здійснилися мої найгірші страхи. Невдовзі я стану підстилкою того виродка, для якого немає нічого святого, крім грошей і влади. Не знаю, яким дивом, але, як бачиш, він добився свого. І Блеконія далі буде стогнати від жорстоких, загребущих лап правителів, які тільки визискують, виснажують простий люд, замість дбати про них. Я так мріяла, що зможу змінити щось. І не лише для себе, а й для мого народу. Але... Тепер... — важко зітхнула.

    В голосі принцеси Ганс почув стільки відчаю, гіркого смутку, що вистачило б на пів світу. Встав, пройшовся по кімнаті туди і назад. Важко видихнув, а тоді проказав:

−  Насправді, моя принцесо, не сталося ніякого дива. Люк добився становища вашого нареченого хитрістю і підкупом. Я ще не зовсім усе з’ясував, але... Загальна картина зрозуміла.

−  Тобто? Що ти дізнався? Чому батько не видає мене за принца? Король Данал не дав згоди? А, як же інші царські сини? Невже син володаря копалень залізної руди — найвигідніша партія?

−  Ваша Високосте, з того, що я знаю, після поєдинку лучників, Його Величність знову мав розмови з претендентами на вашу руку. І, таки отримав згоду від короля Ганії, потім сказав принцові Інарові, що ви вийдете за Еміля. Король Сарміну одразу пішов готуватися до від’їзду. Його Високість Нарін з Кетії навіть не розглядався вашим батьком, як можливий варіант. Ще в перший день, коли познайомився, король Бріак сказав Періманові, що «та ганчірка» ніколи не стане його зятем.

−  Он, як? То... Де ж той принц Еміль? Чому не оголосили його?

−  Через погане самопочуття. І не тільки... Можливо, ви не знали, але король Данал завжди возить з собою особливого радника. Він хтось на зразок віщуна, чи астролога. Коротше кажучи, розповідає Його Величності про майбутнє, тлумачить прикмети і тому подібне. Цього разу він передрік, що принца Еміля чекає нещастя, якщо одружиться з вами. А та несподівана втрата свідомості ще більше запевнила короля, що не варто змінювати плани, які мали на початку. Радник сказав, що то неспроста, біля принца витає зло, тому в останню мить вони категорично відмовилися від шлюбу.

−  Он воно, що? Розумію... І здається, здогадуюся, яке ім’я цього «зла». Хто ж, як не Люк розчищав собі дорогу? Що скажете, Гансе? Маєте якісь підозри?

−  Дорога Аліє, чесно кажучи, маю. Але, поки не всі деталі з’ясував. Здається, все набагато масштабніше, ніж може здаватися. Його Величність погодився віддати вас за Натанеля не лише через його копальні. Хоч вони дуже потрібні, ясна річ. І взагалі, батько з сином Натанелі — надійні соратники Його Величності. Це теж зіграло свою роль в остаточному рішенні. Але... Не тільки.

−  Що ще?

− Я розповім вам, коли буду впевнений. Не хочу казати того, в чому не розібрався до кінця.

− Що ж... Хай так. Дякую, друже. З нетерпінням чекатиму більше новин від тебе. А поки... — задумалася.