Розділ 9

 −  Ваша Високосте, дозвольте, — простягнув руку височезний, худорлявий молодий чоловік. Інар неохоче відпустив принцесу зі словами:

−  Безмежно вдячний, Ваша Високосте. З нетерпінням чекаю можливості провести з вами більше часу, — з викликом поглянув на високого. Мовляв, навіть не лізь, тобі тут нічого не світить. Пішов.

−  Дозвольте представитися, принц Нарін, з Кетії, — неочікувано скромно заговорив хлопець. Він явно молодший за двох попередніх партнерів Алії по танцях. І, хоч вищий зростом, проте не такий симпатичний.

−  Дуже приємно, Алія, — з посмішкою відповіла принцеса. Вона була трохи розгублена. Після двох павичів, з якими встигла познайомитися, цей хлопчина справляв враження не принца, а лакея. Такий ніжний голосок, смиренна посмішка.

   Почали танцювати. Принц Нарін рухався повільно, трохи незграбно. Заплутувався в довгій сукні. А тримав дівчину так сором’язливо, наче вона з вогню і обпече йому пальці.

   І поговорити з ним не було майже ніякої можливості. Він такий височезний, що Алія, при своєму середньому зрості, ледве досягала йому до грудей. І то з підборами і короною. Навіть стало смішно. Фантазія дівчини намалювала височезного, худого скакуна і маленького поні, який дрібуляє поряд. Оце сміху буде, якщо король обере цей маяк за нареченого Алії.

   Так-сяк закінчили танець і хлопець нерішуче зупинився навпроти принцеси. Смиренно проказав:

− Щиро вдячний, Ваша Високосте. Пробачте, я не надто добре вмію танцювати. Мама каже, що до музики і танців я зовсім не маю хисту. І, напевно має рацію.

−  О, не хвилюйтеся, це нестрашно. Усі люди різні. Я певна, що ви дуже обдарована людина в чомусь іншому. Адже, так? Чим ви любите займатися? — не втрималася, заговорила Алія.

   Хлопець ще більше зніяковів. Голос, що і до того був слабким, став ще більш писклявий:

−  Я... Я люблю читати. І... Колекціоную монети. З радістю показав би вам мою чималу колекцію. Маю навіть деякі дуже стародавні, рідкісні екземпляри, — далі хлопця прорвало і він без пауз почав торохтіти принцесі про найрізноманітніші монети зі стародавнього Коноку, Гапії. Навіть з якихось далеких островів. Алія лиш мило посміхалася, перечікуючи цю лавину ентузіазму.

   Врешті змогла вставити питання, щоб змінити тему:

−  А, про що ви любите читати?

−  Про історію монет. Як їх карбували, хто, за яких обставин починав виготовляти певні гроші, що на них зображали, скільки їх було і подібне, — з тим же запалом відповів Нарін.

   Алія не витримала, засміялася. Треба ж, оце любов до грошей. Хоча, з усього складалося враження, що цей юнак розцінює монети виключно, як витвори мистецтва і історичні цікавинки. І абсолютно байдужий до них в сенсі збагачення. Наче мале дитя, яке любить блискучі забавки, не розуміючи, що і чого варте.

    Раптом до них підійшов Люк Натанель і заговорив:

− Пробачте, Ваша Високосте. Ви дозволите? — простягнув руку, запрошуючи на танець. Юний принц одразу відступив на бік. Сором’язливо подякував. Алія приязно сказала йому:

−  Навзаєм. Рада була знайомству, Ваша Високосте. Ще побачимося.

   Нарін відійшов, а принцеса не поспішала класти пальці в простягнуту долоню Люка. Навмисне. Чоловік опустив руку, схилився до вушка принцеси і лукаво промовив:

−  Не знав, що ви така нещира, та ще й невдячна, Ваша Високосте.

−  Чого це? — всміхнулася, розуміючи, що він забавляється.

−  Я врятував вас від того трухлявого сухостою, який ще до рання мучив би вас тими нудними розповідями. А, ви? «Рада була знайомству», — скривився з докором повторюючи слова Алії. — Така вже й рада?

−  Як ти смієш?! — тихо прошипіла. — Він син короля, на відміну від тебе!

−  Ага, шостий син правителя маленької країни, якого мріють здихатися в добрі руки. Те ж мені, висота, — випалив Люк.

−  Краще вже він, ніж такий, як ти! — в очі відповіла. Так і кортіло помучити того зухвалого вискочку. Поки є можливість...

   В погляді Натанеля блиснули іскорки азарту. Як в хижака, що примітив здобич.  

− Ти все одно будеш моя, Аліє, — тихо, але чітко, розбірливо проказав. — Забудь про всіх цих царських індичат. Побачиш, вони не отримають тебе. Ні-ко-ли. Тіль-ки я, — по складах промовив, насолоджуючись цими словами. З такою впевненістю, наче все вже вирішено.

   Дівчина насупилася. Чого це він такий переконаний? Здуріти можна!

−  Помрій, Люку. Кажуть, мріяти — не шкідливо, — сердито відповіла.

   На щастя саме тоді підійшов якийсь придворний і запросив Алію на танець. Хоч вже і не хотілося, ноги підкошувались, вона радо погодилася аби позбутися уваги Люка. Щоб він скис! От приклеївся, нахаба! Що ж він замислив?

   Аж до вечері принцеса Алія танцювала без відпочинку. Вельможні кавалери перехоплювали її один від одного, не даючи перевести дух. То ж дівчина неймовірно зраділа, коли нарешті з’явилася нагода присісти за столом. Хоч і там не могла розслабитися, бо за кожним її рухом пильно стежило море очей.

   На здивування Алії принц Еміль, який сидів майже навпроти за столом, спостерігав за нею дуже уважно. Кидав такі багатозначні погляди, що аж сироти йшли попід шкірою. Що б це означало? Дівчина теж звертала увагу на його поведінку. Принц з Ганії кривився мало не від усього, що було на столі. Їв дуже мало, все йому не подобалося. Часто потягував вино і тихо, але гостро перемовлявся про щось зі своїм батьком, королем Даналом.