Розділ 7

   У Блеконії...

   В день свята на честь Його Величність в палаці ще затемна кипіли приготування. Численні слуги метушилися, як мурашки. Бігали, носили, чистили, прикрашали, готували. Старий замок, який уже давно не сяяв красою, сьогодні мав значно гарніший вигляд. Місцями поремонтували стіни, сходи. Усюди розставили море живих і штучних квітів, свічок, які ввечері мали яскраво горіти.

   Після обіду, коли потроху прибували гості, в палаці здійнялася ще більша метушня. Всі вельможі привезли з собою власну прислугу, яка бігала, в намаганні задовільнити численні забаганки панів. Шукали, питали, де що є. Все довкола брязкало, рипіло, тупало, гомоніло різними мовами.

   Його Величності не видно було майже від ранку. Алія дізналася, що король ввесь той час був у своєму кабінеті, де разом з Періманом і ще кількома наближеними приймав найбільш шанованих гостей і провадив з ними важливі розмови. Йому не терпілося якнайшвидше з’ясувати погляди своїх закордонних союзників, порадитися з ними щодо надзвичайно серйозних для Блеконії питань.

   Алія знала, що десь там, за зачиненими дверима зараз, можливо вирішується і її доля. Звісно, усвідомлювала, що від неї насправді нічого не залежить. Майже нічого. Вона може більше, або менше сподобатися комусь з принців, які будуть на святі, але... Все одно рішення приймуть чоловіки, а не вона.

   Катела з цілою свитою помічниць вже не одну годину метушилася біля принцеси, помагаючи їй мати по-справжньому неперевершений вигляд. Натирали молоду шкіру пахучими олійками, довге, густе волосся завивали в розкішні локони. Потім формували з них високу, красиву зачіску. Одягали, взували, прикрашали коштовностями, бризкали парфумами.

   Алія дивилася на себе в дзеркало, слухала захоплені компліменти від служниць і управляючої, але... Чомусь на серці від цього не ставало радісно. Яка користь від краси, якщо вона дістанеться чоловікові, не здатному любити? Холодному, самозакоханому індикові. Якщо принцеса буде лиш блискучим трофеєм, який отримає не той, хто його гідний, а той, хто виявиться більш потрібний Бріакові для збереження і примноження його влади?

   До початку балу залишалося ще близько години. Дівчина втомлено сказала:

−  Все, досить. Дайте мені спокій, — встала, підійшла до вікна.

   Побачила на головному подвір’ї палацу численні карети, гостей, які виходили з них. Розглядалися довкола і поважно рухалися до середини. Хоч це й було непросто. День видався трохи вітряний, тож пані і панянки з усіх сил притримували свої капелюшки, зачіски і вбрання, щоб вітер не перетворив їх вишукані образи на розхристане абищо.

   Ще трошки і принцесі доведеться повстати перед цим натовпом зівак. Терпіти, як її прискіпливо розглядають мало не з лупою в руках. Наче й не вперше, але завжди почувалася жахливо в такі моменти. Деякі дами геть не приховували своєї шаленої заздрості до краси і свіжості юної принцеси. І, хоча Алія ніколи не була дуже сором’язливою, іноді таки хотілося заховатися в мушлю, наче равлик, щоб ніхто не чіпав.

   Завжди було нелегко на балах, а цього року — найгірше, бо ж тепер вона доросла і отримає ще більше уваги не лише від заздрісних панянок, а ще більше від чоловіків. Та ще й принців. Ніколи ще тих розпещених королівських синів не приїздило так багато одночасно. Щоб їх...

−  Я вийду, трошки прогуляюся перед початком прийому. Мушу подихати. Голова болить, — сказала принцеса, дивлячись на пані Кателу і її помічниць. — Ліано, ти зі мною, — дівчина покірно кивнула, готова слухатися.

−  Ваша Високосте, але ж... Вам не можна. Вже пора йти до гостей. Ану ж зіпсуєте сукню, чи зачіску? Прошу вас, не робіть дурниць. Вже не має часу на прогулянки! — емоційно заперечила управляюча.

−  Я буду обережною, не хвилютейся, Катело. І прийду вчасно, — спокійно, але твердо відказала Алія. На усяк випадок веліла подати їй тонкий, довгий плащ. Одягла його поверх сукні. — Ходімо Ліано, — жестом запросила улюблену служницю з собою і вирушила до виходу з покоїв. Управляюча ще намагалася зупинити принцесу, але марно.

   Довгими коридорами пройшла якомога швидше, наскільки могла, зважаючи на довгу, пишну сукню, яку таки мусила берегти. Притримувала з обох боків, щоб не зачепитися і не порвати. Одягла капюшон, щоб прикритись від вітру. Не дивилася по боках. Швидко вийшла на заднє подвір’я. Звідти побігла до парку. Довга, широка алея вела до невеликого цвинтаря, на якому ховали придворних. Ще трохи і Алія прибігла туди, куди її, мов магнітом тягнуло сьогодні. На могилу матері, Її Величності Ноелли. А недалеко — гріб колишньої няні покійної королеви, Сінали.

   Саме вона після смерті Ноелли найбільше бавила Алію. Стала для неї мов рідна бабуся. Трошки постоявши біля склепу матері, принцеса ще пішла до могили няні. Веліла служниці почекати на відстані. Сама підійшла до невеликого пам’ятника, стала. Тихо заговорила:

−  Якби ж ви були зараз зі мною. Або мама... — важко зітхнула. — Господи, як же мені самотньо! Як же важко в цьому натовпі чужих, байдужих людей! — з красивих, карих очей покотилися сльози. Алія витерла їх пальцями. — Що мені робити? Чому я не можу бути така ж, як батько? Чому хочу іншого життя?

   Тихо белькотіла сама до себе, знаючи, що няня з гробу не відповість їй. Але здавалося, що розмовляє з кимось дорогим і рідним. З єдиною близькою людиною, окрім Ганса, яку любила. Взаємно. Серце розривалося од відчаю, безнадії.